Розділ 19. У Пошуках Поради

Король Річард

Ранок прийшов не зі світлом — із тишею. Вона давила, обволікала, не залишаючи простору для думок. Я стояв біля накриття для екіпажів і чекав на Артура, стискаючи пальці так, ніби міг утримати ними власну надію. Коли він учора заговорив про старця, я вчепився за цю думку, мов потопельник за уламок дерева. Це був мізерний шанс. Єдиний.

У світі Ісвера той старець давно перестав бути просто людиною — він став легендою. Казали, що він чує голос богині долі, Весталії, і що вона відповідає йому. Але шлях до старця відкривався лише тим, у кого вже нічого не залишалося. Коли магія мовчала. Коли віра ламалася. Коли навіть надія ставала тягарем.

Коли прийшов артур я обрадувався що ми можем вирушати. Ми мали бути швидкими та непомітними.

— Ваша Величносте, — Артур підійшов, загорнувшись у теплу мантію. — я готовий до подорожі.

— Дякую, що вирішили допомогти нам, — промовив я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Може, зробимо портал ближче до місця гори?

— Ні… не потрібно. Так ми точно не зможемо потрапити туди. Добратися до Гори Пізнань можна лише фізично. Вона не дозволить нам проникнути туди магією.

Я відчував, як серце стискає тривога. Нам дуже необхідно туди потрапити. Наша єдина надія врятувати Нікаріель — отримати пораду старця.

Ми вирушили. Дорога до Гори Пізнань була довгою, і під знаком зачарованої зими вона тяглася нескінченно. Замерзлі поля та ліси Міравелю виглядали як чорно-білий, мертвий пейзаж, і тиша, що висіла над ними, давила на думки.

Артур мовчав. Я теж не знав, як сказати правду. Ми мали б стати родиною, але слова не йшли, і кожен вдих здавався важким.

Нарешті ми дісталися підніжжя Гори. Самотня, покрита снігом вершина стояла мов страж. Я відчував її присутність, відчував, як гора дихає разом зі мною, як вона шепоче мені, куди йти. Схили, тріщини в крижаному камені, вітер — усе підказувало шлях, неначе сама гора провадила мене до печери.

— Ми приїхали, Ваша Величносте, — промовив Артур, піднімаючи погляд на вершину. — Попереду підйом. Рухатися слід обережно, але рішуче.

Я не сперечався. Я відчував шлях у собі. Кожен крок здавався точним і невідворотним, немов гора сама відкривала його мені. Ми почали підйом. Ноги тремтіли, серце билося швидше, дихання ставало уривчастим, холод проникав у кістки. Але всередині була абсолютна впевненість: гора веде мене, і жодна тривога не може зупинити.

Магічний вітер шепотів поруч, підтверджуючи кожен мій рух, а я йшов уперед, відчуваючи, що печера вже близько. Кожен камінь, кожна нерівність під ногами, кожен порив вітру — усе було частиною шляху, що веде мене, короля, до мети.

Нарешті ми дісталися вершини. Печера стояла перед нами мов мовчазний страж. Я відчував її присутність у кожному кроці: холод проник у кістки, серце билося швидше, і ніби сама гора підказувала, куди йти.

Коли мої очі звикли до темряви печери, перед нами відкрилися три коридори. Темрява обіймала нас із усіх боків, і кожен крок лунав важким відлунням. Ми не мали права на помилку.

Артур рушив до лівого коридору. Але всередині мене щось кричало: цей шлях хибний. Середній коридор кликав мене, тягнув до себе. Я відчував його як пульсуючу силу під ногами, наче сама печера шепотіла мені: “Сюди”.

— Стій, Артуре, — промовив я. Коли він зупинився, додав: — Ми повинні йти середнім шляхом.

Артур замислено глянув на мене. Його очі шукали відчуття, яке в мене вже було. Нарешті він кивнув:

— Минулого разу я відчував дорогу. Тепер цього немає. Можливо, тому що, відповідь потрібна вам.

Я прислухався до шепоту печери, до свого серця, до кожного кроку. Кожен рух був точним і природним: ноги тремтіли від холоду, дихання ставало уривчастим, але всередині була впевненість. Гора й печера провадили мене, і я йшов упевнено.

Через п’ять хвилин ми вийшли до кімнати. Посеред неї стояв стіл із трьома стільцями, на столі — гарячий чайник і три чашки. Холод залишився зовні; тут панувала тиша, яка наповнювала простір важкою очікуваністю.

За столом сидів сивий чоловік. Його вік неможливо було визначити: чи йому вісімдесят, чи всі вісім тисяч років.

Він підняв погляд на нас. Його очі світилися м’яким, стародавнім світлом, яке пронизувало всередину, як тепло серед холоду.

— Я чекав на вас, Ваша Величносте і ваша високосте, — промовив він, і голос його наповнював простір невидимою силою, змушуючи серце битися швидше.

— Ми прийшли за порадою, — сказав я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Я відчував, як холод печери проникає в кістки, а серце б’ється швидше від страху зробити неправильний вибір.

— Я знаю про твою проблему, — промовив він спокійно, але погляд його пронизував мене наскрізь. — Скажи мені: тебе турбує більше доля королівства чи твоя донька?

Слова лягли важким каменем на душу. Я розумів, що будь-яка відповідь визначить шлях, яким піду.

— Вони пов’язані… — прошепотів я, відчуваючи, як важко зробити вибір.

— Так, але що для тебе важливіше? Королівство чи дитина?