Розділ 18. Королівський Тягар

Я сидів на троні й дивився на танець, яким відкривали весняний бал. Зала сяяла світлом, музика пливла під склепіннями, а для королівства ця мить була вирішальною — саме сьогодні мав остаточно закріпитися союз двох держав. Сьогодні мали офіційно оголосити заручини.

Бал відкривали моя донька Нікаріель і Артур. Майбутні наречені. Їхній союз був вирішений ще з моменту їх народження , задовго до того, як вони навчилися робити перші кроки.

Я не міг відвести погляду від Нікаріель. Вона рухалася бездоганно, легко, ніби танець був її мовою. Ніби цей палац завжди був її домом. І від цього стискало в грудях. Бо я пам’ятав інше життя. Чужий світ, у якому вона росла. Далекі дороги, страхи, роки, коли її не було поруч.

Вона танцювала так, ніби ніколи не була відірвана від трону. А я дивився — і вперше гостро відчував ціну миру, який сьогодні святкували.

Мої думки раз за разом поверталися до того, що сталося цієї ночі. Коли я прокинувся сьогодні вранці й підійшов до вікна, то побачив замість звичних весняних теплих променів, що Міравель лежав під товстим шаром снігу. Наче хтось за одну мить стер весну з мого королівства, ніби зараз не її пора.

Я не розумів, як зима могла так раптово повернутися. Побачене вибивало з рівноваги, змушувало сумніватися у звичних законах світу.

Інтуїція кричала мені голосніше будь-яких слів: це не проста зміна погоди. У цьому холоді і тиші відчувалася магія. Могутня, цілеспрямована, чужа. Я відчував її всім тілом, кожним нервом — магічний резонанс, який не може бути випадковим.

Таке міг створити лише сильний маг-стихійник. І навіть у цій думці ховалася загроза, яку неможливо було ігнорувати.

І чомусь саме в цю мить пам’ять безжально повернула мене до мого першого кохання. До Ліандри. До жінки, з якою я колись мріяв прожити все життя — не як король, а як чоловік.

Вона була найкращою ученицею Магічної академії. Сильна, яскрава, жива. Перед нею відкривалися всі дороги, і світ здавався надто тісним для її таланту. Ми познайомилися там, серед навчальних залів і запаху магії, що ще не знала меж. Я закохався з першого погляду — без захисту, без розуму, без можливості відступити.

Ліандра була моєю весною. Поруч із нею я вперше відчув, що дихаю по-справжньому. Що маю право на щастя. Що майбутнє може бути не холодним і правильним, а живим.

Наше кохання було бурхливим, нетерплячим, майже болісним. Я вірив, що зможу прожити життя з коханою жінкою, не втративши себе. Я вірив — і це була моя найбільша помилка.

Коли навчання закінчилося, разом із ним закінчився і мій вибір. Мені довелося згадати, ким я народився. Королем. Не людиною — обов’язком. Королівству був потрібен союз, а не любов. І я відмовився від неї. Не тому, що перестав кохати. А тому, що не мав права. Я обрав трон і погодився на політичний шлюб.

Ліандра так і не стала тією, ким могла бути. Вона залишилася при дворі, ніби тінь власного таланту. Вийшла заміж. Усміхалася. Жила тихо, рівно, правильно.

Я ніколи не наважився запитати, чи була вона щасливою, бо не мав на це права і, мабуть, не мав сміливості. Я лише сподівався, що вона зуміла знайти те життя, яке я в неї забрав своїм вибором, що поруч із нею з’явилася людина, здатна дати їй тепло, підтримку й спокій. Вона заслуговувала щастя більше, ніж я, бо не зрадила себе, тоді як я обрав корону замість кохання і так і не навчився жити з цією втратою.

Але довго розмірковувати я не міг. Потрібно було діяти. Першим наказом я визвав усіх магів королівства. Вони мали розібратися з погодою в Міравелі, знайти причину раптового повернення зими і, якщо можливо, виправити ситуацію.

Один із магів припустив, що це справа мага з Дракмура, який хотів зірвати союз двох королівств. Проте доказів не було, і я наказав магам не робити поспішних висновків. Було важливо знайти правду, не підштовхуючи світ до конфлікту, хоча внутрішньо я відчував, що припущення може бути вірним.

Після цього я оголосив терміновий збір ради. Потрібно було обговорити наслідки зміни погоди і шляхи їхнього виправлення. Мені доповіли, що дерева, які вже почали цвісти, майже всі померзли. Королівство зазнало значних збитків. Усередині мене стискалося серце від усвідомлення масштабу втрат, але я мусив залишатися зосередженим. Я дав раді доручення шукати способи компенсації.

Ранок видався насиченим, сповненим тривоги і рішень, які не можна було відкладати.

Ізабелла взяла на себе підготовку до балу. Незалежно від того, що трапилося в королівстві, він мав пройти бездоганно. Мені надзвичайно пощастило з дружиною. Вона завжди вміла організувати будь-яке свято так, що нічого не залишалося поза увагою, а кожна деталь здавалась продуманою до найменшого руху. І хоча між нами ніколи не було пристрасного кохання, її спокій, впевненість і уміння брати на себе відповідальність ставали для мене опорою. Між нами панували довіра і гармонія, тихі, але такі міцні, що я відчував їх навіть серед хаосу державних справ. Саме ця взаємність давала мені сили тримати все під контролем і не втрачати голову, навіть коли королівство підносило нові непередбачувані виклики.

Незадовго до балу прийшов принц Артур і повідомив, що на святі не буде його батьків. Його молодша сестра під час тренування впала з коня і добряче забилася. Нічого серйозного, та вона дуже перелякалася, тож їй порадили спокій, а королева вирішила залишитися поруч із донькою.