Розділ 17. Льодяна Наречена

Я прокинулася легко. Без звичного почуття тривоги, що стискало груди протягом останнього часу. Сон був глибоким і порожнім — ніби хтось вимкнув усі думки, забрав тіні й залишив мені тільки тишу.

Повітря в кімнаті здавалося свіжішим, ніж учора. Я вдихнула на повні груди і вперше за довгі дні відчула, що легені не болять від неспокою. Наче всередині мене щось зрушилося, відступило… або дозволило мені підвестися без боротьби.

Я лежала так кілька секунд, прислухаючись до власного серця. Воно билося рівно, без метань, без страху, без отого глухого відлуння, що останнім часом супроводжувало кожен ранок.

І в цій тиші було щось дивне. Не тривожне — навпаки. Наче світ на мить затримав подих, чекаючи, поки я нарешті відкрию очі до кінця.

Я сіла на ліжку. Сонце пробивалося крізь фіранки, його світло було холодним, майже байдужим. Проміння обережно торкалося шкіри, але не могло розтопити холод у моєму серці.

Підійшовши до вікна, я завмерла від побаченого. Замість весняної зелені двір вкрив товстий шар снігу. Білі сніжинки повільно падали, немов не хотіли зупинятися. Посеред весни знову наступила зима. Та мені було байдуже.

Сьогодні мав відбутися весняний бал, на якому офіційно оголосять мої заручини з принцом Артуром. Усередині мене не було ні страху, ні радості, ні суму — лише рівна, спокійна готовність виконати свій обов’язок.

У кімнату тихо увійшла Гіта. Вона несла великий, розкішний піднос із сніданком, але я ледве кивнула.

— Доброго ранку, Ваша Високосте, — сказала вона з широкою посмішкою. — Як ви спали?

Її тон мені не сподобався — надто легкий, майже дружній, ніби ми були подругами, а не принцеса і служниця.

— Ти почала забуватись, Гіто, — промовила я холодно. — Я не потерплю від тебе жодної фамільярності. Ти мені не рівня. Пам’ятай про це.

Вона зблідла й поспіхом опустила голову.

— Вибачте, Ваша Високосте. Такого більше не повториться.

Я лише кинула на неї короткий погляд і промовчала. День щойно починався, а справ було забагато.

— Принеси воду для вмивання і допоможи з одягом, Гіто.

— Так, Ваша Високосте, — вона кинулася до шафи, хапаючи плаття, і здавалося, що навіть повітря навколо не могло заспокоїти її поспіх.

Гіта намагалася обережно зашнурувати корсет, але руки її затремтіли від хвилювання, і вона ненароком зачепила мій лікоть — досить сильно.

— Якого біса ти робиш, Гіто? — мій голос пролунав рівно, чітко й холодно, не підвищуючи тону, але ріжучи повітря, як лід. — Спробуй робити акуратніше.

Вона різко пополотніла, губи затремтіли, і очі її відвернулися.

— Пробачте… Ваша Високосте! — її голос тремтів. — Я… я просто поспішала.

— Незграбна, — я повільно повернулася до неї, вивчаючи кожен рух її рук, кожну дрібну помилку. — Ти маєш пам’ятати своє місце. А твоє місце — бути бездоганною прислугою для бездоганної принцеси.

Я відчула, як її страх наче робить повітря густішим, і дала паузу, дозволяючи йому проникнути в її свідомість.

— Тепер доробляй. І без помилок.

Гіта кивнула, очі її світилися страхом, але тремтіння зникло — вона повністю поринула у роботу, ніби боялася зробити хоч найменшу помилку. Я спостерігала за нею, відчуваючи тихе, майже ледь помітне задоволення: наказ був виконаний миттєво і бездоганно, і це давало мені відчуття влади, яке, здавалося, огортало кімнату холодним, але приємним тиском.

Коли я була готова, подивилася на себе в дзеркало й побачила ідеальну принцесу. Відображення дивилося на мене рівним, холодним поглядом, без тремтінь і сумнівів, які колись підкрадалися непомітно.

Тепер у мені не було жодних перешкод у вигляді почуттів. Я відкинула їх як слабкість, вони лише заважали жити. Я стала саме такою, якою й має бути справжня принцеса.

Гіта обережно накрила сніданком стіл, розставляючи вишукані прилади, її руки ледве не тремтіли від нервового напруження.

Я сіла й підняла срібну кришку з основної страви. Погляд упав на вміст — і на моєму обличчі відразу з’явилося глибоке незадоволення.

— Що це? — мій голос був рівним, як удари метронома, але в кожному слові відчувалася ледь прихована докірлива лють.

— Це ваші улюблені вафлі з ягодами, Ваша Високосте… — Гіта розгублено відвернула погляд.

— Це виглядає так, ніби це принесла прислуга, а не принцесі Міравелю, — перебила я її. — Подивися на краї: вони недостатньо золотисті. А глазур… вона занадто тягуча.

Я відсунула тарілку, навіть не торкнувшись її.

— Це огидний вигляд. Мій апетит зіпсувався. Перекажи кухарям, щоб наступного разу готували краще. Нехай згадають, що таке бездоганність.

Гіта відступила, щоки її палахкотіли, а очі майже не сміли піднятися на мене. Я відчула задоволення: наказ був виконаний точно, і страх у ній лише підкреслював мою владу.

— Забирай це, — я жестом вказала на піднос. — І пришли Магістра Невуса до мене. У мене зараз заняття з магії, і я не хочу його пропускати.