Розділ 16.3

Нікаріель

Зайшовши до бібліотеки, я одразу побачила леді Ліандру. Вона стояла так спокійно, так рівно, ніби весь світ обертався довкола неї, а не навпаки. І саме в цій нерухомості було щось… лихе. Щось, від чого в мене холоднішали пальці. Сумніви знову підняли голову — тихі, липкі, невідступні. Вони шепотіли мені, що я роблю помилку. Велику. Небезпечну.

Але я зробила крок уперед. А потім ще один.

Ліандра хотіла одразу почати ритуал, та я зупинила її. Мене розривало зсередини питання, яке я боялась поставити — а ще більше боялась почути відповідь. І все ж я вимовила його. Її магічна клятва оплела повітря між нами. Мені мало б стати легше, але натомість у грудях розтеклося дивне, липке тривожне тепло.

Голос усередині мене кричав: це неправильно, не слухай її, забирайся звідси. Він благав, рвався назовні, але я затисла його, як міцно зачиняють двері перед бурею. І тоді я попросила ще одну клятву — ту, що справді мала значення для мене. Клятву про Романа.

На мить я побачила в її очах щось… спротив? Нерішучість? Ледь помітний холодок? І мені здалося, що вона скаже “ні”. І я зможу піти, піти, поки не пізно. Але секунду потому Ліандра вимовила другу клятву. Слова впали в повітря, як камінь у воду. І хвиля вже покотилася далі.

Вона повела мене до столу, де лежало крижане серце. Казала, що перенесе туди мої почуття. Що я стану легшою. Вільнішою. Її голос був рівний, гладенький, але я відчувала в ньому якусь фальшиву ноту — тонку, майже невловиму, але така нота завжди видає брехню.

Я доторкнулась до кристалу. І відчула, як нитка… хапає мене. Як впивається в мене. Як моє серце стає частиною того серця.

А потім Ліандра дістала інший артефакт. Темний. Неначе зітканий із самої ночі. Він дихав холодом, і цей холод був не природний — він був хворобливий, пекучий, старий, як заборонена магія, про яку говорять пошепки.

І тоді інтуїція не просто заговорила — вона завила, наказуючи бігти, поки не стало пізно. Я хотіла. Я намагалася рухнутися вперед, назад — будь-куди. Але моє тіло не слухало. Сила невидимих кайданів стягнула мене, заморозила, мов я вже стала частиною того крижано-злого серця на столі.

І від цього усвідомлення мені стало страшно. По-справжньому.

Мить — і холод повз мене, спускаючись до серця хвилею, що рвала зсередини. Спочатку — ледь відчутний морозок, який ніби пробирав душу до кісток, потім він стискав сильніше, охоплюючи серце крижаним обіймом, витягуючи тепло, що ще мить тому було моїм. Я бачила наслідки: серце на столі обмерзало разом зі мною, товстий шар криги накривав його поверхню, пульс ставав важким і повільним, наче він теж відчував втрату.

Я заплющила очі, намагаючись втримати власні думки, але відчуття пронизувало мене наскрізь. Серце замерзало, холод проникав у всі клітини, а разом з ним зникали тривога, сум, страх — все, що робило мене живою. Коли відкрила очі, світ став дивно тихим, позбавленим кольору і звуку. Ні болю, ні радості, ні спогадів, які б могли потривожити спокій. Лише абсолютна порожнеча, чиста і рівна, як замерзле озеро, без рипу, без відлуння.

Я пам’ятала ім’я — Роман. Але воно нічого не значило. Порожній звук, який не викликав ні тепла, ні болю. Я пам’ятала, що колись кохала його, і це кохання приносило біль. Тепер залишався лише спогад без почуттів. Порожній звук, що не торкався душі, не обпалював серце.

І тоді я зрозуміла: залишилася лише я — холодна, спокійна, бездоганна, пуста. Льодяна. Нова. Ідеальна у своїй крижаній порожнечі, готова до всього, що ще прийде.

Я підняла руки і спробувала відчути власне серце. Воно билося рівно, але чужо, ніби стало предметом, яким можна просто спостерігати здалеку. Ні тривоги, ні страху, ні тепла — тільки механічний ритм, який більше не належав мені, а належав якомусь чужому закону.

Було дивне відчуття свободи від емоцій, легкість, яку раніше я не могла собі дозволити. Але водночас порожнеча стискала груди сильніше, ніж будь-який біль, який я знала раніше. Вона прокрадалася в усі кути душі, обволікала свідомість, наче крижаний туман. Кожен вдих здавався ритмічним, правильним, але безжальним. Я була вільна — і водночас зникла.

Я вийшла з бібліотеки. Навколо панувала тиха весняна ніч, легкий запах квітів і трав розливався в повітрі, а сама ніч була м’якою і спокійною, немов обіймала мене. Легкий вітер торкнувся обличчя, але він не приносив радості і не пробуджував спогадів. Ні запахи, ні звуки, ні тепло нічного повітря не могли проникнути всередину мене.

Я підняла очі до неба, вдивляючись у безліч зірок, що мерехтіли на темному полотні. Вони були такі далекі, такі холодні, але гарні, і водночас у мені було лише… ніщо. Абсолютна порожнеча, рівна і тиха, без спогадів, без болю, без радості. Я існувала, але не відчувала себе живою.

І раптом на мою щоку впала перша сніжинка. Мить — і ще одна. У повітрі відчувався холодний запах морозу, який поволі відтіснив весняне тепло. Сніг почав падати густіше, обгортаючи світ у білу завісу. Але я не відчувала ані дискомфорту, ані холоду. Ніби це було природним для мене, рідним, частиною того, ким я стала.

Я підняла очі до неба і подумала, що завтра на балу буду бездоганною принцесою. Без серця. Без минулого. Без весни. Лише крига і тиша, що огортали мене з усіх боків.

Я повільно йшла назад до палацу крізь снігопад. Кожен крок був тихий, рівний, як ритм серця, який більше не належав мені. Я була спокійна, тиха, бездоганна, абсолютно холодна. І порожня.