Розділ 16.2

Ліандра

До обряду все було готово. Я готувала цей момент так довго, що сама встигла прирости до свого задуму, як коріння до мерзлої землі. І нарешті мої зусилля дали плоди: принцеса погодилася на ритуал. Вона хотіла провести його якнайшвидше. Можливо, боялася передумати. Можливо, відчувала, що щось не так, але не мала сміливості зупинити власний крок.

Сьогодні я нарешті звершу свою помсту. Сьогодні ніхто не стане на моєму шляху. Ніхто.

Я помітила її ще здалеку. Вона йшла рівно, впевнено, з тією дивною рішучістю, яка з’являється тільки тоді, коли людина вже зробила внутрішній вибір. Усмішка сама торкнулася моїх губ. Все йшло за планом.

Переді мною на вівтарі лежало крижане серце — крихкий кристал, у якому я замкнула погоду Міравелю. Холодне, прозоре, бездиханне. Воно ніби чекало дотику, чекало живої енергії, як голодний звір чекає першої краплі крові.

Сьогодні я мала прив’язати до нього серце Нікаріель. Коли зв’язок замкнеться, кожне її відчуття стане відлунням у королівстві: її порожнеча — тишею над дахами, її страх — бурею на гірських вершинах, її холод — вічною зимою, що висмокче тепло з кожної долини.

Вона навіть не зрозуміє, у яку пастку ступила.

Коли Нікаріель зайшла, я не виказала жодного задоволення. Вона не повинна була здогадатися про мої справжні наміри. Не повинна помітити той тріумф у серці, який уже пульсував, немов палаюча іскра, готова розгорітися у полум’я.

— Ну що ж, почнемо, — промовила я спокійно, намагаючись, щоб мій голос не видав захоплення. Але Нікаріель перебила мене, і я відчула, як її слова пронизують мене, змушуючи серце стискатися.

— Я хочу знати, чи ритуал безпечний? І чи не матиме він негативних наслідків для когось?— спитала вона, а в її очах блищав сумнів, який не можна було приховати.

— Він абсолютно безпечний. І я можу запевнити вас: ніхто від нього не постраждає, — відповіла я, а серце стислося від задоволення від власної брехні. Побачивши її недовірливий вираз, я додала тихо, але рішуче: — Я готова поклястися в цьому. Принести магічну клятву. Так ви переконаєтеся в моїй щирості.

Нікаріель затримала погляд на мені, ніби намагаючись прочитати думки, і прошепотіла:

— Так, клятва буде доречною. Я хочу бути впевненою, що своїми діями не зроблю гірше.

Я відчула, як її слова відлунюють у мені, наче музика чужого страху. Усередині мене розквітало задоволення — крихке, холодне, як крижане серце на вівтарі, яке вже чекало на свою жертву.

Я не злякалася цієї клятви. Навпаки — очікувала її. Нікаріель не могла не вимагати таку умову, надто вже вона правильна, надто чесна. Я знала її занадто добре. Саме тому й приготувала заздалегідь спеціальне зілля, яке робило будь-яку магічну клятву порожньою. Безсилою. Тінню справжньої.

Я випила його ще до її приходу. Холодна впевненість розлилася по моїх жилах. Це мій страховий клапан, мій прихований порятунок. Моє право на одну брехню — і не віддавати за неї ціну, яку озвучу у клятві.

— Добре, — відповіла я спокійно, майже лагідно. — Ось прийміть мою клятву.

Я вирівняла плечі і піднесла долоні, ніби збиралася обіймати світ. Усередині ж мене нуртувала гостра, тонка ейфорія.

— Я, Ліандра, графиня де Тарнель, клянуся своїм життям, що ритуал, який я проведу, не зашкодить нікому. Ритуал безпечний, — промовила я голосно й упевнено, дозволяючи кожному слову звучати чисто, як кришталь.

І жоден звук не здригнувся. Жодна іскра не зворухнулася. Клятва прийнялась — рівно так, як я і планувала.

На моїй руці з’явилася мітка клятви. Вона ніколи не здогадається, що я збрехала — клятва справжня. А коли порушу її умови, мітка зникне, не залишивши жодного сліду і не завдавши мені шкоди.

Нікаріель вдивлялася в мене довго, і в її погляді бриніла прохальна тиша. Цей погляд неначе торкався мене зсередини, і я раптом відчула, що вона хоче сказати щось важливе. І справді — наступні її слова стали ударом, якого я не очікувала.

— Я хочу ще одну клятву. Покляніться, що ви не нашкодите Роману.

Прокляття. Моє зілля діяло лише на одну клятву, і я це знала. Якщо я вимовлю цю другу — вона стане справжньою, непідробною, і будь-яке порушення потягне за собою наслідки. Я блискавично прорахувала всі варіанти й зрозуміла: іншого виходу немає. Відмова одразу викличе підозру. Мені потрібно зберегти її довіру. Не чіпати Романа — дрібниця, він не становить для мене загрози. Це лише невелика незручність, яку я зможу обійти.

Та все ж я вирішила підстрахуватися. Клястися життям — занадто ризиковано, навіть у такій дрібниці. Тому я обрала іншу форму. Якщо спитає — скажу, що так безпечніше і логічніше.

— Клянусь, — промовила я з ледь вловимим напруженням, — що від моїх дій чи наказів Роман не постраждає. Якщо через мене він отримає хоч найменшу рану — я лишуся без магії. Згодна?

— Згодна, — відповіла вона тихо.

Ледь прозвучали ці слова, як щось гаряче й колюче ковзнуло мені під шкіру. Я втягнула подих — на зап’ясті спалахнув новий символ. Друга мітка. Вона піднялася зсередини, ніби розпечене тавро, і за мить застигла холодним знакам клятви, яку відтепер не можна порушити.