Розділ 16. Ритуал Ліандри

Я стояла перед дзеркалом, і до півночі залишалося всього кілька хвилин. На мені була проста нічна сукня, легка і холодна на дотик, а поруч на столі лежало магічне дзеркальце. Я підняла його, і воно спалахнуло м’яким, майже втомленим світлом, ніби знало, що його час майже минув. Я відчувала це так само глибоко — сьогодні я дивлюся в нього востаннє, завтра воно вже не матиме значення, а мої теперішні почуття залишаться тут, у цій тиші, яку неможливо передати словами. Їх немає куди нести далі. І я знала, що сьогодні нарешті поставлю жирну, невідворотну точку.

У глибині дзеркальця проявилася його кімната. Роман спав, обличчям до стіни, рівно, без снів і тривоги. Його тіло було розслаблене, як у дитини, якій дозволили забути біль, і ця беззахисність різала мені серце гостріше за будь-який кинджал. Я дивилася на нього і відчувала одночасно любов і втрату, тепло й тремтіння, яке не можна було приборкати. Сьогоднішня ніч ставила все на свої місця, і я знала, що коли світло дзеркальця згасне, залишиться тільки спогад.

Я повторювала собі, що саме цього хотіла: спокою, рівної тиші, яка мала б полегшити нам обом дорогу далі. Але всередині все напружувалося так сильно, ніби ці слова лише прикривали прірву, що давно розрослася в мені. Я стиснула губи, щоб не вимовити його імені, і вдивлялася в кожну дрібницю — у лінію його плечей, темне волосся, руку, що незграбно лежала на подушці. Хотіла запам’ятати все, зберегти цей образ, навіть знаючи, що він стане моїм найболючішим спогадом.

Я повільно поклала дзеркальце на стіл. Світло в ньому затухало, ніби й воно розуміло, що більше не потрібне. Я обернулася, дозволяючи повітрю стишитися навколо. У цю мить я відчула, як щось остаточно обривається, звільняючи простір для того, що прийде потім. Тепер для мене існував тільки шлях уперед, хоч би якою порожнечею він здавався.

Я вийшла з кімнати. Палац спав, огорнутий тихою весняною ніччю, і тиша тиснула на груди, густою пеленою, мов туман. Кожен крок лунав глухо, і я відчувала, як каміння під ногами ніби судило мій вибір. Серце стукало швидше, але я не зупинялася. Обгорнувшись плащем, ступила в ніч, де повітря важило ароматами жасмину і свіжої трави, обплітаючи мене, ніби магічний плащ.

Сад сяяв тихими вогниками світлячків ніби крихітні зірки, що впали з неба. Десь у глибині парку шелестіла вода, і її дзвінкі хвилі дивно заспокоювали, хоча всередині мене вирувала тривога.

Крони дерев стояли нерухомо, мов свідки моїх страхів, а пелюстки, що тихо падали з гілок, торкалися плечей, немов обережні дотики, що нагадували про життя і водночас про його крихкість.

Місяць плив над дахами палацу, заливши сад срібним світлом. І все навколо дихало — тихо, ніжно, але кожен звук, кожен промінь світла відлунював у моїй душі, сплітаючи спокій і тривогу, наче сама весна благословляла кожен мій крок і водночас випробовувала мене.

Я йшла знайомою стежкою до старої бібліотеки, що стояла осторонь, у глибині парку, і прислухалася, як ніч тихо зітхає навколо. Кожен мій крок здавався продуманим, немов я рухалася за таємним планом, частиною великого задуму, який тільки мені відкривався.

Усередині пахло воском, старими сторінками книг і легкою вогкістю. Повітря було густим і важким, ніби зберігало у собі всі шепоти минулих століть. Кожен звук — скрип підлоги, шелест сторінок — відлунював у моїй душі, змушуючи прислухатися до себе так само, як до тиші довкола.

Ліандра вже чекала на мене. Вона стояла посеред зали, серед сувоїв і кіл зі свічок, і полум’я відбивалося в її очах — холодне, хижуще, наче крижаний клинок. Тіні стрибали по стінах, і я відчувала, як вони тягнуться до мене, шепочуть, попереджають, лякають.

— Ти прийшла, — її голос лунав ніжно, майже мелодійно, але під цією мелодією ховалася загроза, яка прокрадалася під шкіру. — Не передумала?

Моє серце калатало шалено, тремтіли руки. Кожен крок здавався подвигом, ніби земля під ногами могла розчинитися в темряві. Я хотіла втекти, сховатися, але водночас відчувала всередині пульсуючий вогонь рішучості.

— Я готова, — сказала я, і слова здалися мені чужими, але водночас я відчула їхню силу. — Скажи, що робити.

Ліандра мовчки кивнула. Тінь у її очах загострилася, і я знала: тепер назад дороги немає. Кожен мій подих, кожен рух стали частиною чогось більшого, небезпечного і прекрасного водночас. І страх, і захоплення переплелися всередині мене, як хвилі на буремному морі.