Розділ 15.3

Артур простяг мені руку без жодного натяку на незграбність. Дотик його був твердий, спокійний і на диво заспокоював, хоча всередині все ще калатало серце. Коли я взяла його руку, здавалося, що він відчуває кожен мій тривожний подих, кожне тремтіння.

Він повів мене у віддалений куточок зали, де високі колони й зелені рослини створювали своєрідний захисний бар’єр, ховаючи нас від чужих поглядів. Тут я відчула себе ніби в іншому світі — тихому, майже недоторканому. Кожен його крок поруч зі мною був впевненим, спокійним, а моє серце, хоч і напружене, ніби намагалося синхронізуватися з його ритмом.

Я не могла відвести погляду від нього. Кожна деталь — постава, рух, погляд — говорила про силу, дисципліну і водночас невимовну напружену енергію. Усередині мене вирувала буря, а зовні я намагалася залишатися спокійною. Ця зустріч вже змінювала мене, і я ще навіть не знала, наскільки глибоко.

Коли ми зупинилися, я вже очікувала звичних офіційних фраз про союз і обов’язок, про те, що має бути, а чого не можна уникнути. Але між нами запанувала дивна тиша — напружена, трохи довірлива, така, що змушувала прислухатися навіть до власного серця.

— Ми скоро одружимося, — промовив він після короткої паузи, і голос його став теплішим, ніж я очікувала. — Тож, мабуть, варто перейти на менш офіційний тон. По імені. Називайте мене Артуром.

Я ледь помітно кивнула. «Артур…» — подумала я. Слово відчувалося дивно близьким, хоча він і залишався чужим.

— Добре. Я згідна, — промовила я, відчуваючи, як серце тремтить під маскою спокою. — Тоді ви мене називайте Нікаріель. Від високості можна втомитися.

Мить тиші між нами була неприємно важкою, але не незручною. Вона була як пауза перед подихом — ніби ми намагалися відчути одне одного через слова, що ще не були сказані. Я ловила його погляд, і відчувала, як він заглиблюється в мене, розкриває мої сумніви, мої страхи, мою напружену цікавістю.

— Мої батьки не приховують, що цей шлюб має насамперед політичний характер, — промовив Артур тихо, спокійно. — Але я хочу, щоб ви знали: я поважаю вас і ваш вибір. Я не вимагатиму від вас того, чого ви не зможете дати. Та я зроблю все, щоб бути гідним вашим чоловіком.

Його слова прозвучали не як формальність — вони мали вагу, тепло, людську чесність. І, можливо, саме тому мені стало важче дихати. Небезпечно важко.

Я дивилася на нього, на цю спокійну відкритість у погляді, і в грудях раптом стиснулося так, що довелося зосередитися, аби не видати себе легким здригом. Якби він знав, як несправедливо все це. Якби знав, що серце моє вже віддане іншому — тому, хто залишив у мені слід, який не змити жодним королівським титулом.

— Я теж зроблю все, щоб стати вам гідною дружиною, — промовила я тихо, не відводячи погляду від його очей, які здавалися надто чесними для цього місця, для цього моменту.

Мої слова звучали рівно, а всередині щось ламалося. Я раптом усвідомила: тепер багато чого залежить від мене. Мій вибір, моя поведінка, моє ставлення можуть зробити цей шлюб терпимим… або нестерпним.

Артур не заслуговував на холод, на тінь, яку я носила в собі. Він не знав про бурю, що вирувала десь глибоко під моєю посмішкою. Він не знав про чоловіка, якого я все ще любила — навіть якщо відстань між нами стала прірвою.

Я не хотіла, щоб через мій біль страждав невинний.

І саме тому раптом відчула: мені доведеться сильніше триматися за власну рішучість, ніж будь-коли. Бо відтепер мій світ складається не лише з мене.

— Завтра, на балу, оголосять про наші заручини, — перебив мої думки голос Артура. — І… я хотів би подарувати вам дещо.

Він простягнув мені брошку — тонку, витончену, із золота. Я взяла її в долоню і відразу помітила: у центрі сяяв птах із розкритими крилами.

— Це птах фенікс любові, символ вічного кохання, — пояснив Артур. — У легенді сказано, що цей птах обирає пару раз і назавжди. Якщо їх розлучити — він гине від розриву серця, а краплі крові залишають прокляття на тому, хто став причиною. Така людина вже ніколи не зможе покохати.

Я слухала його, і кожне слово відлунювало всередині мене. Ця легенда болісно перегукувалася з моїм життям — ніби він, сам того не знаючи, торкнувся найглибшої моєї рани.

— Дякую за подарунок, Артуре, — промовила я з лагідною посмішкою, намагаючись приховати хвилювання. — З радістю носитиму його.

— Я радий нашій зустрічі, — відповів він із щирістю, яка навіть зворушила. — Може вас провести до батьків?

— Ні, дякую, — м’яко відказала я. — Хочу побути трохи наодинці.

Він уклонився й пішов, а я залишилася стояти, стискаючи в долоні брошку, що нагадувала мені про все, чого я вже не мала — і, можливо, ніколи не матиму.

Принц був уважний, добрий… навіть трохи милий. Але не коханий. Його усмішка не зігрівала, дотик не викликав тремтіння — лише спокій, холодний і порожній, за яким ховалася тінь чужого життя, чужої долі.

Я відчула важкість у грудях. Що ж мені робити, щоб не зруйнувати шлюб, який ще навіть не розпочався? Як жити поруч із людиною, до якої серце не лежить, але від якої залежатиме стільки чужої довіри, стільки очікувань, стільки майбутнього?

Кожен подих здавався подвійним: з одного боку — обов’язок, з іншого — страх, що моє серце не зможе мовчати, що воно все одно розкриє правду і залишить слід болю. І я зрозуміла: залишитися вірною обов’язку, не зрадивши себе і не завдавши шкоди іншому… буде страшно важко.