Розділ 15.2

Мене зустріла тиша коридору. Вона ніби зупинила повітря, торкнулася шкіри, змусила серце битися гучніше. Кроки по мармуровій підлозі озивалися всередині, розкручували хвилю тривоги, що підіймалася десь під ребрами. Я не знала вже, це очікування стискає груди чи страх знову зробити помилку.

Я вирівняла спину, підняла підборіддя, зібрала себе в купу. Пальці на мить торкнулися сукні, немов шукали опори. Посмішка ледь торкнулася губ, і я сподівалася, що вона врятує мене від чужих поглядів. Але серце й далі тремтіло, як звук далекого дзвону. Там, у найглибшому куточку, жила пам’ять про інший світ і про любов, яку я ніяк не могла відпустити.

Двері до зали прийому стояли переді мною велично й непорушно. Вони здавалися межею між тим, ким я маю бути для всіх, і тим, ким залишаюся всередині. За ними чекала принцеса, яку від мене вимагає цей світ. А тут, у тих кількох кроках тиші, жила я справжня — поранена, невпевнена, ще не готова прощатися зі своїм минулим.

Я зробила вдих, такий глибокий, ніби хотіла ним зібрати всю силу. Торкнулася холодної ручки і повільно відчинила двері. Світло зали лягло на мене, і я ступила вперед.

Повітря наповнилося ароматами свічок і свіжих квітів. Тепле світло торкалося шкіри, ніби хтось намагався заспокоїти мене, але всередині все одно прокотився хвилями неспокій. Я зібрала себе в одну рівну лінію: підняла голову, розправила плечі, замкнула серце, щоб не видавалося надто гучним.

Ще один крок. І ще один. У кожному відчувалася моя рішучість. Я була готова зустріти його, зіграти роль, яка від мене очікується, навіть якщо десь у глибині душі жила зовсім інша правда.

Коли я увійшла в залу, світло огорнуло мене м’яким сяйвом. Воно ковзало по тканинах, торкалося прикрас, грало в кришталевих люстрах. На мить здалося, що я справді належу цьому місцю. Але під врівноваженим виразом обличчя ховалися бурі. Серце билося так швидко, що я боялася, аби його не почули інші. Пальці тремтіли, і я ховала їх у складках сукні, намагаючись зберегти зовнішню бездоганність.

Я зробила глибокий вдих, пригладила локони і ступила далі, туди, де мене мала зустріти доля.

Голос, що оголошував мене, пролунав урочисто:

— Її високість Нікаріель Равенор. Принцеса Міравелю.

Я йшла до трону, де сидів мій батько, король. Його постать здавалася величнішою, ніж будь-коли, немов сам палац підсилював його присутність. Поруч із ним сиділа королева, спокійна й незворушна, мов крижана статуя. Я відчувала на собі сотні поглядів. Вони ковзали по мені, оцінювали, зважували, торкалися шкіри холодним лезом уваги. Коліна м’яко тремтіли, але я ступала далі, ніби мене тримала невидима нитка обов’язку.

Всередині все стискалося від напруги, та назовні я зберігала крихку витонченість, підняте підборіддя, спокійну поставу. Я відчувала, як кожен крок наближає мене до точки, з якої вже не буде вороття. Ця мить мала змінити моє життя, і я йшла їй назустріч, навіть якщо серце благало повернути назад.

Я зупинилася перед троном. Тиша в залі стала густішою, наче всі одночасно затримали подих. Я зробила реверанс — глибокий, чіткий, майже урочистий, хоча всередині все тривожно стиснулося.

— Радий тебе бачити, доню, — король Річард промовив м’яко, але його голос відлунював силою. На вустах з’явилася ледь помітна усмішка. — Виглядаєш по-справжньому чарівною.

Ці слова торкнулися мене теплом, і водночас болем, бо всередині я знала: чарівність — лише маска.

— Дякую, ваша величносте, — прошепотіла я, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Потім підвелася і підійшла ближче, займаючи місце поруч із ними. Плечі ледь торкнулися високої спинки трону, і я відчула, як у повітрі напруження загусло, передчуваючи наступну мить.

Я підвела погляд і побачила його. Молодого чоловіка, що впевнено йшов уперед, кожен його крок був спокійним і рівним, ніби зваженим наперед. Він був вищим за мене, зі стрункою поставою, у якій поєднувалися сила і внутрішня стриманість. Темно-сірий одяг, простий, без жодної зайвої деталі, лише підкреслював його серйозність і холодну елегантність.

Світло-русяве волосся м’яко ловило відблиски люстр, а його очі…
Я ледь помітила, як завмерла. Темно-сірі, глибокі, майже сталеві. У них світилася не жорстокість, ні, а гострий розум, уважність, яка бачила більше, ніж він дозволяв показати. Погляд оцінював, аналізував, проникав у суть.

Він не справляв враження холодного чи жорсткого чоловіка, але в кожному русі відчувалася принциповість і зосередженість. Наче людина, яка завжди знає, чого хоче, і не дозволяє собі зайвих емоцій.

Артур підійшов ближче й зробив ідеальний уклін. Його рухи були точними, виваженими, королівськими не за титулом, а за сутністю.

Я готувалася побачити пихатого політика, який дивиться на всіх зверхньо. Але переді мною стояв чоловік, який виглядав таким, що чітко розуміє свій обов’язок.
І саме це злякало мене найбільше.

Наші погляди зустрілися, і я відчула, як час ніби зупинився. Його очі, темні й гострі, пробрали мене наскрізь, немов він бачив не лише мене, а й усе, що приховано в глибині душі. Серце забилося швидше, а потім підказало, що страх і цікавість можуть співіснувати одночасно.

Я хотіла відвернути погляд, сховатися за маскою спокою, але щось утримувало мене. В його очах було так багато сили й впевненості, що я відчувала власну крихкість, власну невпевненість. І водночас це було цікаво — відчуття, що він не просто принц, а людина, здатна на істинну силу характеру, а не на показну велич.