Розділ 15. Меч Долі

Настала весна. Повітря було теплим, наповненим запахом квітів і тією особливою свіжістю, що народжується лише після довгої зими. Люди навколо оживали, світ світився легкістю… а в мені щось стискалося, важчаючи з кожним днем.

Попереду — бал, де мене оголосять нареченою принца Артура. Усі чекають від мене усмішки, покірності, вдячності за таку честь. І я довго переконувала себе, що вже прийняла свою долю.

Та що ближче ця мить, то сильніше я відчуваю: я не хочу цього. Не хочу ставати частиною життя, яке вибрали за мене. Моє серце шепоче інше — тихо, боляче, наполегливо.

Сьогодні мені належало вперше познайомитися з майбутнім нареченим. Він приїхав заздалегідь, спеціально для того, щоб зустрітися зі мною ще до балу. Сьогодні відбудеться невеличкий прийом, де нас уперше представлять одне одному.

Я не бачила його ніколи. Навіть не уявляла, який він. Та вже однієї думки про нього було достатньо, щоб у душі підіймалося різке відторгнення. Наче щось у мені відштовхувало його ще до того, як він з’явиться переді мною.

Бо я бачила в ньому лише одне — загрозу моєму коханню. Людину, через яку я не можу бути з тим, кого справді хочу.

Мене вдягли в розкішну сукню, ту, що мала підкреслити мою «гідність». Волосся акуратно зібрали в елегантну зачіску, залишивши кілька локонів, ніби ретельно продуманих, але випадкових. Я глянула у дзеркало — і на мить застигла.

Звідти дивилася не я. Там стояла принцеса, створена для того, щоб посміхатися правильно, чемно, красиво. Посміхатися тоді, коли хочеться кричати.

А всередині мене клекотала буря — глуха, зла й безсила. І ніхто, жодна жива душа, не повинна була про неї дізнатися.

Мій погляд ковзнув до маленького дзеркальця — того самого, яке я так і не наважилася викинути. Воно стало моїм тихим вечірнім ритуалом. Щоночі я відкривала його й бачила його обличчя, те єдине, яке не давало мені забути, кому насправді належить моє серце.

Щоразу я твердила собі: це востаннє. Сьогодні покладу край, сьогодні відпущу, сьогодні викину. Але коли приходив момент — рука не підіймалася. Я просто не могла.

У кімнату увійшла королева Ізабелла — мама, як я вже звикла її називати. Її погляд був лагідним, усмішка — теплою, а дотик руки до моїх плечей — ніжним, мовби хотів передати всю турботу світу:
— Яка ти красуня, — сказала вона. — Твій наречений обов’язково закохається в тебе з першого погляду.

Але всередині мене все стискалося. Жодної радості, жодного світла у цих словах я не відчула. Бо хотілося зовсім іншого — щоб мене помітив той, кого я не можу забути, з ким не можу бути. Усмішка, якої від мене чекали, була чужою моєму серцю, і я ледве стримувала бурю, що вирувала всередині.

— Розумію, доню, — промовила королева, помітивши сум у моїх очах. — Тобі зараз важко. Я б дуже хотіла, щоб ти була щаслива. Але, на жаль, доля принцес — бути з тими, кого вибрали батьки, заради благополуччя королівства.

Слова падали на мене, немов холодні краплі дощу. Серце стискалося, а в грудях вирувала буря, яку я не могла зупинити. Я намагалася вдихнути, але повітря було важким, і кожен подих здавався боротьбою.

— Я розумію, мамо… — тихо прошепотіла я, і голос тремтів. — І, мабуть, змирилася… але всередині мене все ще болить. Не приймає. Не хоче.

— Просто поговори з нареченим, — порадила вона ніжно. — Дізнайся його краще. Можливо, ваш союз не буде заснований на коханні, але може народитися дружба. Не сприймай його як ворога. Дай йому шанс.

Я кивнула, намагаючись заспокоїти серце, але буря всередині не вщухала. Страх, гнів і біль змішувалися, викручуючи мене зсередини. — Я спробую… — прошепотіла я, ледве вимовляючи слова, бо вони ледь проривалися крізь клуби напруги та тривоги.

— Ти в мене розумниця, — усміхнулася королева, і її тепло пробивалося крізь холод у грудях. — Настрой себе, підійди, і ми будемо чекати.

Вона вийшла, залишивши мене наодинці з дзеркалом, розкішною сукнею і думками, що кружляли в голові, мов вітер у королівському саду. Я сіла на край ліжка, глибоко вдихнула і спробувала відчути свій власний ритм серця, знайти хоч краплину спокою серед цього хаосу.

Руки на колінах стискалися в кулаки, а потім розслаблялися, ніби самі намагалися відпустити тривогу. Я уявила себе не принцесою, не нареченою, не гвинтиком у чужій грі… а просто людиною. Людиною, якій дозволено боятися, сумніватися і шукати власний шлях.

Повільно піднялася. Кожен крок до дзеркала давався важко, ніби я йшла крізь вітер, що виривав мене зсередини. Серце тріпотіло, думки крутилися, і всередині все ще вирувала буря страху, сумнівів і опору.

Я випрямилася, пригладила локони, але навіть цей маленький рух здавався подвигом. Погляд упав на власне відображення — і я майже посміхнулася. Тихо, ледь помітно, майже несміливо.

Ця крихітна посмішка була моєю перемогою: навіть всередині бурі я змогла знайти мить спокою, хоч би на секунду взяти під контроль серце і подумки сказати собі: я готова.

Я ще раз перевірила сукню, глибоко вдихнула, наче збираючи повітря в груди для рішучості, і зробила перший крок до дверей. Серце калатало — не від страху, а від гострого, напруженого очікування.

Я знала, що далі — зал, де мене чекала доля. Усередині буря ще не вщухла, думки плуталися, тривога стискала груди, але я тримала себе в руках. Кожен крок був маленькою перемогою над власним серцем.