Розділ 7. Крик у безодню

Роман

День був ясний і тихий. Сонце світило надто спокійно — наче знало більше, ніж я.

Ми стояли з Вікою на вершині гори. Вона спиною до прірви, легка, мов тінь на тлі неба. Я  з телефоном у руці, намагаючись упіймати мить, зробити кадр, у якому вона вийде якнайкраще.

Це було наше побачення. Вчора Віка покликала мене в гори, сказала, що хоче показати «одне особливе місце». Я не вагався, адже провести вихідний із нею здавалося ідеальним варіантом.

Але від самого ранку на душі сиділа дивна тривога. Вона була тихою, нав’язливою, наче хтось легенько торкався зсередини, попереджаючи: сьогодні щось станеться. Я не знав що. Не знав, чому це відчуття не відпускає.

І найгірше, воно зовсім не здавалося мені хорошим. Здавалося, ніби саме тут, між скелями й тишею висоти, щось чекає на нас. Небезпека, про яку я поки не міг ані подумати, ані сказати вголос.

У нас із Вікою все складалося добре. Дружба непомітно перейшла в щось романтичне, і мені подобалося, куди це веде. Так тривало до вчорашнього дня. Після першої спільної пари ми попрощалися, і я побіг на практику. Віка ж була вільна, бо того дня в неї була лише одна пара.

Коли я майже добрався до бази, де мала проходити практика, у грудях уже стискалося від думки, що запізнююсь. Дорога була недовгою, але кожна хвилина тягнулася, як гума. І саме тоді, коли я вже майже біг, мене зупинила жінка років шістдесяти.

Вона стояла з телефоном у руці й трохи розгублено просила допомогти: прочитати повідомлення від сина, бо забула вдома окуляри. Її голос був м’яким, але втомленим, погляд блукав, наче вона боялася, що пропустить щось важливе.

Я вагався рівно секунду. Поспішав. Але щось у її інтонації — чи то тривога, чи щира довіра — змусило мене зупинитися.

Коли я прочитав їй повідомлення, вона подякувала так тепло, ніби я зробив для неї значно більше, ніж просто прочитав кілька рядків тексту. А потім уважно вдивилася в обличчя. Її погляд був гострим, майже неспокійним, немов вона намагалась роздивитися мене крізь час.

— У тебе добре серце, — сказала вона тихо, але твердо. — Але тебе скоро чекає випробування. Ти можеш втратити те, що для тебе найцінніше. Але знай: доля благосклонна до тих, хто приносить добро іншим. Можливо, вона поверне втрачене.

Її слова різонули, наче холодний вітер. На мить мені стало не по собі.

Я попрощався, намагаючись посміхнутися й переконати себе, що це просто дивні розмови літніх людей. Нісенітниця. Але щось у мені вже не давало спокою.

На практику я забіг буквально за хвилину до викладача. Заняття з клінічної анестезіології почалося. Та її слова продовжували звучати в моїй голові, ніби чийсь тихий шепіт.

Сьогодні ми мали освоїти техніку постановки центрального венозного катетера. Теорію ми вже пройшли, і тепер настав час відпрацьовувати навичку на манекенах.

Здавалося б, нічого складного: знайти точку, правильний кут, відчути ту легку «проваленість» у вену… Але більшість групи все одно помилялася з першого разу.

Я взяв голку, зосередився, спробував відтворити в голові послідовність дій. Проте думки вперто відкотилися назад — до тієї жінки. До її погляду, який ніби бачив крізь мене. До її слів, що звучали як вирок чи попередження.

Я намагався відмахнутися, та щось усередині холодно стискалося і нашіптувало, що вона сказала правду. Що її слова не випадковість і не маячня. Що щось уже рушило в мій бік.

Руки трохи тремтіли. Я зробив укол і знову відчув, як інструмент з’їхав не так, як треба. Викладач сказав «повтори», але його голос долітав до мене наче здалеку, крізь туман тривоги.

І ось я знову ставлю катетер на манекені. Руки рухаються впевнено, все йде правильно. Нарешті без жодної помилки. Викладач киває схвально, каже, що цього разу зроблено ідеально.

І саме в цю мить щось рве мене зсередини. Раптом відчуваю, ніби в серце вп’ялися тисячі крихітних голок. Дихання перехоплює, холодний осад розтікається по всьому тілу. Легені стискає так, що я не можу зробити вдих. Паніка накриває різко, майже боляче. Я не розумію, що зі мною. Чому. Звідки це.

А потім усе так само раптово відпускає. Мить — і біль зникає, залишаючи мене виснаженим і тремтячим.

Викладач стурбовано питає, чи все гаразд. Я ледве вимовляю, що хочу вийти. Він киває.

За секунду я вже в коридорі. Пальці тремтять, коли набираю Віку. І з телефона долітає лише холодне повідомлення: «Абонент поза зоною досяжності». Ці слова холодять сильніше, ніж той раптовий біль.

Мені хочеться просто бігти. Шукати її. Побачити — живу, усміхнену, будь-яку. Лише б дізнатися, що з нею все добре. Я набираю хлопця з її підгрупи. Він відповів одразу. На моє запитання про Віку сказав, що чув: ніби вона збиралася кудись із Кариною. А контакту Карини, на жаль, ні в кого не було — вона майже ні з ким не спілкувалася.

Його слова падають важко, по одному, і кожен лишає по собі ще більше тривоги.

Я повернувся на практику, але зосередитися не міг. Руки тремтіли, усе валилося з них, кожен рух здавався надважким. Слова викладача розчинялися у гучному шумі власних страхів, які обпалювали свідомість.

Практика нарешті закінчилася. Викладач роздав теми для рефератів, і ми вийшли надвір, щоб розподілити їх між собою. Я намагався допомогти, але серце тягнуло мене в інший бік. Хотілося все кинути й просто знайти її, перевірити, що з нею все гаразд.