Пролог

Ліандра

20 років тому

Свято пахло жасмином і легким ароматом вина — терпким, солодким, трохи задушливим. Колись цей запах здавався мені піснею щастя, а тепер лише нагадував, як легко радість може перетворитися на тінь. Музика пливла між колонами, колихала повітря, і сміх гостей злітав угору, змішуючись із відблисками світла на кришталевих люстрах. Ніхто ще не знав, як легко кришталевий світ тріскає від одного подиху долі.

Сьогодні королівство святкувало народження принцеси. Зала сяяла, мов коштовна скринька, де замість коштовностей — вогні й золото. Король і королева сиділи на тронах, сповнені величі. На руках у королеви, немов сонячний промінь, дрімала донька.

Я стояла осторонь, у тіні мармурової колони, і почувалася чужою серед цього сяйва. Зайвим рядком у пісні, яку давно забули.

Коли Річард підняв дитину на руки, його обличчя осяяла така ніжність, що в мені щось обірвалося. Це мала бути наша дитина. Наш сон, наш сміх, наше продовження. Ми ж колись мріяли про це — під зорями, де не було трону, війни, обов’язку.

— Її звати Нікаріель, — промовив він урочисто, і гордість бриніла в його голосі. — Вона стане дружиною принца Артура, і цей союз об’єднає два наших королівства.

Слова його розлетілися залом. Люди аплодували, келихи дзенькали, музика знову злетіла вгору. А я стояла, мов статуя, спостерігаючи, як його мрія здійснилася без мене.

І в цю мить мені здалося, що жасмин більше не пахне — він просто душить.

Я стояла, рухаючи руками механічно, наче навчена лялька, але жоден звук свята не проникав крізь стіну моєї байдужості.

Річард тримав немовля на руках і дивився на нього так, ніби бачив у ньому найкраще з усього, що було. Я впізнавала цей погляд — колись він дивився так на мене. Пам’ятаю, як моє серце тоді відповідало йому без вагань. Я вірила, що ми будуємо щось спільне. Тепер ті спогади рвалися зсередини, немов старі шви.

Я дивилася, як він торкається волосся королеви, як тихо шепоче їй слова, і відчувала, як у грудях щось ламається. Це не був крик — це був тихий розрив, який ніхто не чув. Сльози? Ні, вони давно висохли. Залишився інший стан — притлумлене, холодне розуміння того, що мене просто відсунули убік.

«Як легко він забув», — думала я, і голос у голові здавався чужим. «Як швидко замінив». Я віддала йому роки, майбутнє, наївність. А він — не помітив. Мене, яка вміла вірити, витіснили мов непотріб.

Я пішла на терасу, де ніч обнімала палац. Камінь під долонею був холодний, і цей холод поступово спустився до серця. Там ще пульсував біль, але поруч уже зростав інший стан — не ненависть, а тиша, що народжує план. Цей стан — не помста, як миттєвий спалах, і не страждання, а якась тверда міць, що зростає повільно й вірно.

Я не захотіла викрикувати. Не хотіла перетворювати все на сцену, щоб публіка аплодувала чи засудила. Я хотіла, щоб він зрозумів — не сьогодні, не завтра, але одного дня — що втратив. Щоб пам’ять про мене не була миттєвим спалахом, що гасне, а тяглося роками, з’їдаючи спокій.

«Ти ще пожалкуєш, Річарде», — прошепотіла я, і в цих словах був не лише лід, а й втома від зруйнованих надій. Я пообіцяла собі: не одразу, не зухвало, а дбайливо, як той, хто готує отруту — повільно, щоб дія була неминучою.

Моя помста народилася не як безумство, а як рішучість: робити кроки, підкопувати, чекати. Я дозволю йому жити своїм щастям, ростити дитину, будувати імперію. І коли прийде час — ключ до падіння стане саме те, що він вважав найсвятішим. Я чекатиму стільки, скільки треба. І коли настане хвилина, він не знайде прихистку в жалі — знайде лише мою посмішку.

Вони святкували початок життя. Я попрощалася з тим, ким була, і зустріла народження іншої — тієї, що вміє мовчки чекати і вміє карати без видовищ.