11

Дорога тягнулася між пагорбами, поступово віддаляючи їх від земель Фейна. Весна вже остаточно вступала у свої права, хоча тут, далеко від Атли, це нікого особливо не дивувало. На схилах зеленіла трава, між камінням пробивалися перші квіти, а дерева вздовж дороги вкривалися молодим листям. Айвар ішов поруч із Моранoю, час від часу озираючись назад, хоча давно вже не міг побачити ні замку, з якого їм довелося тікати, ні людей, що залишилися позаду.

Він досі не міг зрозуміти, чому пішов за нею. Ще кілька днів тому Морана була для нього майже чужою людиною. Вона з'явилася несподівано, знала речі, яких знати не повинна була, а потім так само несподівано запропонувала йому допомогу. Після невдалої спроби проникнути до замку Фейна Айвар очікував чого завгодно, тільки не того, що вона просто продовжить шлях разом із ним.

Найбільше його дратувало те, що сама Морана, здавалося, зовсім не бачила в цьому нічого дивного.

Вона йшла попереду, іноді звертаючи з дороги на вузькі стежки, що петляли між пагорбами, а потім знову виводили їх на широкий шлях. При цьому жодного разу не вагалася, наче добре знала ці землі. Айвар кілька разів уже хотів запитати, звідки їй відомо, куди йти, але щоразу відмовлявся від цієї думки. Він і без того поставив їй достатньо запитань. Щоправда, відповідей від цього більше не стало.

— Ти взагалі збираєшся сказати мені, куди ми йдемо? — нарешті не витримав він.

Морана навіть не озирнулася.

— Збираюся.

Айвар кілька секунд чекав продовження, але вона мовчала.

— І?

— Що «і»?

— Коли саме ти збираєшся це сказати?

Тепер вона все ж повернула до нього голову. На її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Коли вирішу, що тобі вже час це знати.

— А якщо я вирішу, що мені час знати це зараз?

— Тоді ти матимеш власну думку.

Айвар невдоволено пирхнув і прискорив крок, зрівнявшись із нею.

— Знаєш, іноді мені здається, що ти спеціально мене дратуєш.

— Іноді?

Він уже відкрив рота, щоб відповісти, але Морана знову відвернулася, і Айвар лише похитав головою.

Деякий час вони йшли мовчки. Айвар намагався переконати себе, що повинен просто розвернутися й піти власною дорогою. Він міг би сам продовжити пошуки Айри. Зрештою, саме для цього він залишив своє поселення. Але що далі? Голос зник. Айру забрали невідомо куди. Єдина людина, яка, здавалося, мала хоча б якесь уявлення про те, що відбувається, зараз ішла поруч із ним і вперто відмовлялася пояснювати власні плани.

Він не любив залежати від інших. Особливо від тих, кого майже не знав.

— Добре, — сказав Айвар, коли мовчання затягнулося. — Тоді спитаю інакше.

— Спробуй.

— Куди ти мене ведеш?

Морана зупинилася. Айвар також мимоволі спинився й подивився на неї. На мить йому здалося, що вона справді збирається нарешті відповісти нормально. Морана повернулася до нього.

— До Дідька.

Айвар кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Що?

— До Дідька, — спокійно повторила вона.

— Дуже смішно.

— Я й не жартувала.

— Та ну?

Морана знизала плечима й рушила далі. Айвар залишився стояти на місці ще кілька секунд. Потім наздогнав її, насупившись ще більше.

— Тобто це все, що ти можеш сказати?

— Ти спитав, куди я тебе веду. Я відповіла.

— Ти мене послала.

— Куди?

— До Дідька.

— Саме це я й сказала.

Айвар зупинився знову, але цього разу вже від подиву. Він уважно подивився на Морану, намагаючись зрозуміти, чи справді вона знущається з нього, чи просто не помічає очевидного. На її обличчі не було й натяку на глузування. І саме це дратувало.

— Знаєш що? — нарешті сказав він. — Якщо ти не хочеш нічого пояснювати, то так і скажи.

— Я ж пояснила.

— Нічого ти не пояснила!

— Айваре, ти поставив просте запитання.

— І отримав дурну відповідь.

Морана різко зупинилася й повернулася до нього. Її погляд змінився настільки швидко, що Айвар мимоволі замовк.

— А ти впевнений, що відповідь дурна?

Він уже хотів огризнутися, але щось у її голосі змусило його зупинитися. Морана кілька секунд дивилася на нього, а потім так само несподівано відвернулася.

— Йдемо. До вечора треба перейти через пагорби.

Айвар залишився стояти.

— Ти зараз серйозно?

— Цілком.

Після цього вона остаточно припинила розмову. Айвар ще довго бурчав собі під ніс, але зрештою змирився. Принаймні тимчасово. Він і сам не міг пояснити, чому продовжив іти за нею. Можливо, тому, що інших слідів Айри в нього не було. Можливо, тому, що попри всю свою дратівливу звичку відповідати загадками, Морана досі не дала йому жодної справжньої причини вважати, що вона бреше. А можливо, він просто хотів зрозуміти, чи справді десь попереду на нього чекає людина, яку звати Дідько.

***

До вечора дорога стала важчою.Пагорби залишилися позаду, поступившись місцем кам'янистій місцевості, де стежка раз у раз зникала серед високої трави. Айвар кілька разів пропонував зупинитися й відпочити, але Морана щоразу відповідала, що ще рано.

Коли він утретє почув це саме пояснення, його терпіння знову почало закінчуватися.

— Ти взагалі вмієш відпочивати?

— Вмію.

— То чому ми йдемо?

— Бо якщо зараз зупинимося, завтра доведеться надолужувати втрачений час.

— Нічого страшного з нами не станеться, якщо ми заночуємо тут.

Морана різко озирнулася.

— Ти це знаєш?

Айвар замовк.

— Отож.

Вона рушила вперед.

— Та що з тобою взагалі не так? — не витримав він.

Морана зупинилася так різко, що цього разу Айвар ледь не врізався в неї.

— Що зі мною не так?

У її голосі прозвучало щось небезпечне. Айвар відчув, як у ньому самому починає підніматися знайомий жар. Він не любив, коли на нього тиснули, але ще більше не любив, коли хтось поводився так, наче має право вирішувати за нього.