10

Айра вже кілька днів не бачила Голоса. Після того як її привезли до палацу, багато що змінилося. Її більше не тримали в темній кімнаті під постійним наглядом кількох вартових, не витягували посеред ночі на черговий допит і не змушували годинами відповідати на одні й ті самі запитання. Дідько виділив їй окремі покої, достатньо просторі, щоб не відчувати себе замкненою в клітці, і подбав про все необхідне. Їжу приносили регулярно, одяг теж дали новий, хоча Айра так і не змогла звикнути до нього. Він був надто важкий, надто яскравий і незручний у порівнянні з простими речами, які носили в її поселенні.

Втім, полонянкою вона бути не перестала.

Двері до її кімнати не замикали на ключ просто перед очима, але вийти за них Айра не могла. Варто було лише спробувати покинути відведені їй покої, як поруч неодмінно з'являвся хтось із прислуги або охорони й чемно, але твердо пояснював, що пан Дідько поки не дозволяв їй ходити палацом самостійно. Айра не намагалася перевірити, що станеться, якщо вона не послухається. Після Голоса їй зовсім не хотілося знову давати комусь привід нагадувати, ким вона є насправді.

До того ж на її руках усе ще залишалася нитка Мари. Тонка темна смуга обвивалася навколо зап'ясть, не завдаючи болю, але Айра постійно відчувала її присутність. Голос наклав її, щоб заблокувати силу лісового народу, і Дідько поки що навіть не натякав, що збирається зняти це закляття.

Вона сиділа за столом біля вікна, коли в двері постукали.

Айра підвела голову й кілька секунд мовчала. За час, проведений у палаці, до неї зазвичай просто заходила прислуга. Дехто з них стукав, але майже ніхто не чекав відповіді.

— Увійдіть, — нарешті сказала вона.

Двері відчинилися, і на порозі з'явився Дідько. Він був сам.

Айра мимоволі напружилася, хоча цього разу не відчула тієї хвилі страху, яка охоплювала її щоразу, коли вона бачила Голоса. Дідько справляв зовсім інше враження. У ньому теж відчувалася сила, і Айра не сумнівалася, що перед нею стоїть небезпечна людина, але він ніколи не намагався змусити її боятися.

— Не заважаю? — запитав він.

Айра трохи здивовано похитала головою.

— Ні.

Дідько зайшов до кімнати й зачинив за собою двері. Він підійшов до столу, за яким сиділа Айра, але не поспішав займати вільне місце навпроти. Натомість подивився на неї й запитав:

— Можна?

Айра не відразу зрозуміла, що саме він має на увазі. Лише коли Дідько ледь помітно кивнув у бік стільця, вона усвідомила, що він питає дозволу сісти за її стіл.

— Так, звісно.

Тільки після цього Дідько сів навпроти.

Кілька секунд вони мовчали. Айра чекала, що він одразу почне ставити запитання, але Дідько, схоже, нікуди не поспішав. Він поглянув у бік вікна, за яким уже починало сутеніти, а потім знову перевів погляд на Айру.

— Ти вже трохи звикла до цього місця?

— А в мене був вибір?

У куточках його губ з'явилася ледь помітна усмішка.

— Ні. Але це не означає, що я не можу запитати.

Айра не відповіла. Вона все ще не розуміла, навіщо він прийшов, і не хотіла полегшувати йому роботу. Дідько, схоже, це помітив, але не образився.

— Голос більше тебе не турбуватиме, — сказав він.

Айра різко підвела на нього очі.

— Ти його вигнав?

— Ні. У нього просто вистачає інших справ.

Відповідь прозвучала спокійно, але Айра не була впевнена, що їй стало від цього легше. Вона добре пам'ятала, ким був Голос, і те, що він міг повернутися будь-якої миті, не додавало їй спокою. Дідько, схоже, не збирався її заспокоювати порожніми обіцянками.

— Я прийшов поговорити з тобою, — продовжив він. — Не хвилюйся, я не збираюся повторювати його методи.

— А чим твої відрізняються?

— Тим, що я віддаю перевагу розмові.

Айра уважно подивилася на нього.

— І ти справді вважаєш, що я тобі повірю?

— Ні, — без вагань відповів Дідько. — Але сподіваюся, що колись ти хоча б почнеш слухати те, що я кажу. - Ця відповідь виявилася настільки несподіваною, що Айра не одразу знайшлася, що сказати. Дідько відкинувся на спинку стільця й кілька секунд мовчав, ніби давав їй можливість самій вирішити, чи хоче вона продовжувати цю розмову. — Ти знаєш, кого саме ми шукаємо? — нарешті запитав він.

— Ні.

— Тоді, мабуть, варто почати саме з цього.

Айра насторожилася.

— Ми шукаємо Мрію.

Вона трохи насупилася.

— Що це означає?

— Те, що мріють усі: діти, дорослі, розумні і не дуже... І навіть світи мріють. Коли світ мріє він породжує істоту, яка стає частиною його самого. Не просто живе в ньому, а пов'язана з ним значно сильніше, ніж будь-хто інший. - Айра мовчала, намагаючись зрозуміти почуте. — Мірра була першою Мрією цього світу, — продовжив Дідько. — Можливо, для твого народу це звучить інакше. Ви знаєте її краще за інших.

— Мірра... - Айра вимовила це ім'я тихо. Для неї воно ніколи не було просто старою легендою. Усі в її поселенні знали історії про Мірру, хоча кожен народ, напевно, розповідав їх по-своєму. — А Мара? — запитала вона.

Дідько уважно подивився на неї.

— Мара теж Мрія, та її світ помер. - У кімнаті знову стало тихо. Айра не знала, що відповісти. Смерть цілого світу здавалася чимось настільки далеким і незрозумілим, що її важко було навіть уявити. — Зазвичай Мріє гине разом зі своїм світом. Але Мара вижила, — продовжив Дідько. — Вона прийшла сюди. У світ, який їй не належав.

— Це вона змінила його?

— Так. - Айра мимоволі опустила погляд на власні руки. — Через неї багато що змінилося. Світ уже не такий, яким був колись. І Мірра більше не може існувати в ньому так, як існувала раніше. - Дідько говорив рівно, не намагаючись надати своїм словам більшої ваги, ніж вони вже мали. Саме тому Айра слухала уважніше, ніж хотіла б. — Але останнім часом світ знову почав змінюватися, — сказав він.

— І що це означає?

— Лише одне. Він породив нову Мрію.