9

Сірин поверталася до тями повільно, ніби виринала з темної, холодної води, яка неохоче відпускала її назад у світ живих. Спочатку зникла темрява. Потім з'явилися звуки, приглушені й далекі, наче вони долинали крізь товщу сну. Десь поруч тихо потріскував вогонь, хтось обережно пересувався кімнатою, і разом із цим до неї поступово повернулося відчуття власного тіла.

Було тепло.

Це усвідомлення прийшло раніше за біль і виявилося настільки незвичним, що Сірин ще деякий час не могла зрозуміти, чому саме воно не дає їй спокою. Тепло огортало її з усіх боків, проникало крізь тканину, залишалося в долонях і ногах, не змушуючи весь час стискатися в очікуванні нового пориву крижаного вітру. Під спиною було щось м'яке, а не тверді дошки воза, вкриті смерзлою соломою.

Вона спробувала ворухнутися й одразу скривилася.

Біль нікуди не зник.

Він уже не був тим сліпучим, всепоглинаючим болем, який супроводжував її останні дні в полоні, проте тіло все ще нагадувало про себе майже кожним рухом. Боліли ребра, тягнуло спину, важкістю віддавалася ліва рука, а голова здавалася неприродно важкою, ніби всередині неї ще залишилася частина тієї темряви, з якої вона щойно виринула.

Сірин повільно розплющила очі.

Стеля над нею була світлою, дерев'яною, з рівними балками, між якими не пробивався вітер. Біля стіни стояла невелика піч, у якій тихо горів вогонь. На столику поруч лежали скляні пляшечки, глиняні мисочки та якісь пучки висушених трав. Повітря було наповнене їхнім терпким запахом, змішаним із теплом дерева й чимось гіркуватим, що Сірин не змогла одразу впізнати.

Вона завмерла. Кілька митей дівчина просто дивилася перед собою, намагаючись зрозуміти, де перебуває.

Пам'ять поверталася уривками, але тепер уже не обривалася на першому ж спогаді. Засніжений ліс. Чужі люди. Кайдани. Темрява критого воза. Холод, який проникав під одяг і не залишав її навіть тоді, коли вона втрачала свідомість.

Потім — втеча.

Сірин заплющила очі, і перед нею знову постала біла завіса хуртовини.Вона пам'ятала, як бігла, майже нічого не бачачи перед собою, як ноги переставали слухатися, а холодне повітря обпалювало груди з кожним вдихом. Пам'ятала гавкіт собак, крики людей і те, як після цього світ остаточно почав розчинятися в болю.

Вона різко смикнула правою рукою. Звичного металевого кільця кайдану на зап'ясті не було.

Сірин підняла руку ближче до очей і кілька секунд дивилася на неї, не до кінця розуміючи побачене. Шкіра на зап'ясті ще зберігала темні сліди, але кайданів справді не було.

Тоді вона швидко перевела погляд на іншу руку - нічого.

Сірин спробувала підвестися, але щойно напружилася, біль гостро відгукнувся в усьому тілі. Вона мимоволі втягнула повітря й знову опустилася на подушку.

— Не поспішай.

Голос пролунав зовсім поруч. Сірин різко повернула голову.

Біля вікна сиділа якась жінка. Вона тримала в руках якусь товсту книгу, але тепер відклала її на стіл і підвелася. Жінка виглядала так, ніби чекала на це пробудження вже давно, проте не поспішала показувати ні полегшення, ні зайвого хвилювання.

— Ти була непритомна досить довго, — продовжила вона, підходячи ближче. — Тому можеш не намагатися довести всім навколо, що здатна одразу ж бігати. Доречі, можеш звертатися до мене мадам Бонфрі.

Сірин не відповіла. Вона дивилася на незнайому жінку насторожено, намагаючись пригадати, чи бачила її раніше. Пам'ять мовчала.

Бонфрі, помітивши цей погляд, лише трохи зітхнула.

— Решту зможемо обговорити пізніше. Зараз тобі потрібно зрозуміти лише одне: ти в Атлі.

Назва міста нічого не сказала Сірин. Вона продовжувала дивитися на жінку, а потім, зібравши сили, хрипко запитала:

— Де вони?

Бонфрі зрозуміла не одразу.

— Хто?

— Люди... — Сірин зробила коротку паузу, відчуваючи, як пересохло горло. — Ті, що везли мене.

Мадам Бонфрі мовчала лише мить.

— Не тут.

Ця відповідь не принесла полегшення. Сірин знала, що люди можуть брехати. Особливо тоді, коли хочуть, аби ти перестав бути обережним. Вона знову спробувала підвестися.

— Лежи. - Тепер у голосі Бонфрі з'явилася твердість. — Якщо ти зараз знову відкриєш собі рани, я не витрачатиму ще кілька днів на те, щоб зшивати тебе заново.

Сірин завмерла, але не опустилася відразу. Вона вдивлялася в обличчя жінки, намагаючись зрозуміти, чи може довіряти хоча б одному її слову.

— Я не кажу, що тобі нема чого боятися, — вже спокійніше додала Бонфрі. — У цьому світі це було б надто сміливе твердження. Але ті люди, яких ти шукаєш, сюди не прийдуть.

— Чому?

— Бо ти вже не в їхніх руках.

Сірин повільно опустилася назад. Сили знову залишили її так само швидко, як і з'явилися. Вона відчула, що руки тремтять, хоча в кімнаті було тепло.

Мадам Бонфрі налила щось із глечика в невелику чашку й простягнула їй.

— Пий.

Сірин не взяла.

— Що це?

— Вода.

— І все?

Бонфрі подивилася на неї так, ніби це питання її дещо розважило.

— Ні. Якби було лише вода, я б не витрачала на тебе стільки сил.

Сірин ще кілька секунд вагалася.

— Ліки, — пояснила Бонфрі. — Ті, що допоможуть тобі не померти від виснаження після того, як твоє тіло вирішило нагадати, скільки всього з ним зробили. - Слова прозвучали різко, але без злості.

Зрештою Сірин взяла чашку.

Руки слухалися погано. Бонфрі не стала допомагати їй відразу, лише уважно стежила, готова підхопити посудину, якщо та випаде. Сірин зробила кілька ковтків і скривилася від гіркоти.

— Огидне.

— Знаю.

— Навіщо тоді його пити?

— Бо корисне.

Сірин повернула чашку. Бонфрі поставила її на стіл і лише після цього поправила ковдру, що сповзла з плеча дівчини. Цей простий рух змусив Сірин напружитися. Вона не відсахнулася, але Бонфрі це помітила й відразу забрала руку.

— Звикай, — сказала вона. — Тут тебе ніхто не битиме за те, що ти заснула без дозволу.