Розділ 1. Незнайомець у білому халаті.

Іноді доля зводить людей у такі моменти, коли найменше думаєш про кохання. Коли всі думки зайняті страхом, коли кожен новий день стає випробуванням, а майбутнє здається чимось надто далеким і непевним.

Діана ніколи не вірила, що звичайне знайомство може змінити життя. Вона взагалі не любила несподіванок. Особливо тих, після яких уже неможливо повернутися до колишнього життя.

Але того ранку, переступаючи поріг онкологічного відділення, вона ще не знала, що зустріне чоловіка, який згодом стане для неї набагато більшим, ніж просто лікарем її сестри.

І що ця зустріч матиме продовження, про яке вона навіть не здогадувалася.

У коридорі пахло антисептиком, кавою з автомата та чимось невловимо лікарняним. Діана сиділа поруч із сестрою, тримаючи її за руку. Ольга намагалася усміхатися, але виходило це дедалі гірше.

Вони були близнючками. Настільки схожими зовні, що навіть найближчі друзі іноді плутали їх на фотографіях. Та характером відрізнялися кардинально. Ольга завжди була емоційнішою, відкритішою, трохи безтурботною. Діана ж звикла все контролювати, приймати рішення й не показувати слабкості.

Саме тому зараз вона трималася. Принаймні намагалася.

Хвороба сестри розділила їхнє життя на до і після. Ще кілька місяців тому вони сперечалися через дрібниці, планували спільну відпустку, обговорювали чоловіків, роботу, покупки й мріяли про те, як колись разом святкуватимуть весілля дітей.

А тепер кожен візит до лікаря починався з тривоги й закінчувався новою порцією запитань, на які ніхто не поспішав давати однозначні відповіді.

— Діано, перестань так дивитися на двері, — тихо промовила Ольга.

— Як?

— Наче звідти зараз вийде кат і оголосить вирок.

Діана спробувала усміхнутися.

— Не говори дурниць.

— Я просто хочу, щоб ти трохи розслабилася. Це всього лише консультація.

— Олю, ми обидві знаємо, що це не просто консультація.

Сестра відвела погляд.

— Знаю.

Діана міцніше стиснула її пальці. Вона хотіла сказати щось заспокійливе, пообіцяти, що все буде добре, але слова застрягли в горлі. Вона ненавиділа власне безсилля. Ненавиділа те, що не могла забрати в Ольги біль, не могла помінятися з нею місцями, не могла домовитися з долею.

— Ольга Сергіївна? — почувся голос медсестри.

Обидві підвелися.

— Лікар вас чекає. Проходьте, будь ласка.

Діана допомогла сестрі зібрати документи й пішла поруч.

За письмовим столом сидів чоловік років тридцяти п'яти — сорока. Високий, світловолосий, із трохи втомленим обличчям і спокійним поглядом. На ньому був білий халат, під яким виднівся світло-блакитний светр. Він щось записував у медичній картці, але, почувши кроки, відклав ручку.

— Доброго дня. Проходьте, сідайте.

Голос був негучний, упевнений. Без тієї штучної бадьорості, яку Діана вже навчилася впізнавати в деяких лікарів.

— Ольга Сергіївна? — уточнив він, поглянувши на пацієнтку.

— Так.

— А ви, мабуть, сестра?

— Так, Діана.

— Дуже приємно. Я Олексій Андрійович.

Він потиснув їй руку. Звичайний жест, нічого особливого, але Діана чомусь затримала погляд на його обличчі трохи довше, ніж збиралася.

Олексій помітив це, але нічого не сказав.

— Ну що ж, Ольго Сергіївно, давайте подивимося, які маємо результати.

Він переглянув аналізи, висновки попередніх обстежень, кілька разів уточнив самопочуття пацієнтки. Розмовляв спокійно, пояснював доступними словами, не ховався за складними медичними термінами.

Діана слухала кожне слово.

Її цікавило все. Навіть те, про що вона боялася запитати.

— Як ви переносите останній курс терапії? — поцікавився лікар.

— По-різному. Іноді нудить, буває слабкість. А останні два дні взагалі майже нічого не хочеться їсти.

— Це важливо відстежувати. Я попрошу вас записувати всі зміни самопочуття. Якщо з'явиться температура, сильний біль, незвична кровотеча чи інші тривожні симптоми, потрібно одразу звертатися по медичну допомогу. Не чекайте наступного прийому.

Ольга кивнула.

— А лікування допомагає? — раптом запитала вона.

Олексій на мить затримав погляд на документах.

— Ми оцінюватимемо його ефективність за результатами контрольних обстежень. Зараз важливо не переривати призначену терапію та уважно стежити за реакцією організму. Я не хочу давати вам порожніх обіцянок, але й підстав опускати руки немає.

Діана опустила очі.

Їй хотілося почути інше. Хотілося, щоб лікар подивився на них і сказав: усе минеться, ваша сестра одужає, ви ще будете разом святкувати дні народження й сваритися через дрібниці.

Але медицина не працювала за такими правилами.

Прийом тривав ще близько двадцяти хвилин. Олексій пояснив подальший план лікування, виписав необхідні призначення й домовився про наступний контрольний візит.

Коли консультація завершилася, Ольга підвелася.

— Дякую, лікарю.

— Бережіть себе. І не забувайте, що ви не самі в цій боротьбі.

Ольга усміхнулася й рушила до дверей.

Діана вже збиралася йти за нею, але зупинилася.

— Вибачте, можна вас на хвилинку?

Олексій підвів очі.

— Звичайно.

— Олю, зачекай мене, будь ласка, в коридорі.

Сестра запитально глянула на неї, але нічого не сказала й вийшла.

Двері зачинилися.

І тільки тепер Діана дозволила собі видихнути.

— Скажіть мені чесно, — почала вона, підходячи ближче до столу. — Я розумію, що ви не можете нічого гарантувати. Але мені потрібно знати правду. Не ту, яку говорять пацієнтам, щоб вони не втрачали надії. А справжню.

Олексій уважно подивився на неї.

— Що саме ви хочете знати?

— Наскільки все погано?

Вона вимовила це майже пошепки.

— Я не хочу, щоб Ольга мене почула. Вона й так дуже боїться. Перед нею я постійно вдаю, що все добре, що ми впораємося, що скоро все закінчиться. Але коли залишаюся сама, мені страшно навіть думати про завтрашній день.