Розділ 12.1

Я завершую свій вечірній ритуал максимально спокійно, ніби за моєю спиною не лежить напівоголений чоловік, який ще десять хвилин тому був упевнений, що контролює кожну деталь цієї ситуації, а тепер мовчки спостерігає за тим, як я рухаюся кімнатою з холодною, майже небезпечною рішучістю.

Я закриваю баночку з кремом, ставлю її на столик, повільно підводжуся і, не дивлячись на нього, йду до ліжка, яке здається надто великим, надто білим і надто символічним для цієї абсурдної вистави, у якій ми обоє опинилися.

Максим продовжує лежати поверх ковдри, руки знову закинуті за голову, і виглядає так, ніби це його територія, а я лише тимчасовий гість.

Ну що ж. Побачимо.

Я піднімаю край своєї частини покривала і починаю тягнути його на себе, не дуже обережно, а скоріше цілеспрямовано, так, що тканина різко зсувається разом із ним, і Максиму доводиться підвестися, бо інакше він просто опиниться на підлозі разом із текстилем.

– Ти серйозно? – фиркає, сідаючи на ліжку й дивлячись на мене так, ніби я щойно порушила якісь міжнародні угоди.

Я мовчки знімаю покривало й ковдру повністю, а тоді підходжу ближче до нього, не вагаючись ні секунди, і кидаю ковдру разом із подушкою, на якій він щойно лежав, просто на підлогу біля ліжка.

Він переводить погляд униз. Потім на мене.

Я повертаюся на свою половину, спокійно лягаю, вкриваюся покривалом і влаштовуюся так, ніби щойно завершила важливу стратегічну операцію.

– Це ще що означає? – питає він із явним роздратуванням, дивлячись на подушку під своїми ногами так, ніби вона особисто його образила.

Я мило усміхаюся, навіть трохи надто мило.

– Якщо ми змушені ділити одну кімнату, – кажу солодким тоном, який абсолютно не відповідає моєму настрою, – це ще не означає, що я збираюся ділити з тобою одне ліжко. Ти ж джентльмен, правда? От і спи на підлозі.

Його брови повільно піднімаються вгору, і я бачу, що такого розвитку подій він точно не очікував.

– Алісо, – починає він з тим самим терплячим тоном, яким зазвичай пояснює підлеглим елементарні речі, – це не дитячий садок.

– Ні, Максиме, – відповідаю я так само спокійно. – Це називається “межі”.

Він нахиляється, піднімає подушку з підлоги й кидає її назад на ліжко, прямо посередині, демонстративно, ніби ставить прапор на завойованій території.

Я без жодних вагань знову беру її й кидаю вниз.

Він піднімає.

Я кидаю.

Він піднімає.

Я кидаю.

Ми мовчки дивимося одне на одного, і між нами розгортається така напружена боротьба поглядів, що якби хтось зайшов у кімнату саме зараз, то вирішив би, що тут вирішується доля світу, а не місце для сну.

– Ти нестерпна, – видихає він, стискаючи подушку в руках.

– Дякую, – солодко відповідаю. – Це комплімент для мене.

Він знову кидає подушку на ліжко.

Я повільно сідаю, беру її, дивлячись йому просто в очі, і так само повільно, з показовою витонченістю, відправляю її назад на підлогу.

І в цей момент я абсолютно впевнена, що ця ніч буде довгою.

І для нього. І для мене.

– Я не спатиму на підлозі, – випалює Максим із таким ображеним тоном, що в мені мимоволі прокидається бажання подарувати йому медаль з надписом “найкапризніший хлопчик року”.

– О, Боже, – зітхаю, закочуючи очі. – Ти серйозно зараз це кажеш?

– В першу чергу я твій бос, – додає він із тією самою самовпевненою інтонацією, якою звик підписувати контракти й роздавати накази. – І ти маєш мене слухати.

Я повільно повертаю голову в його бік і дивлюся на нього так, ніби він щойно запропонував мені спати стоячи.

– Тут, – вимовляю я чітко, – ти мені не бос. І я маю повне право робити все, що мені заманеться. Тож буде краще, якщо ти просто ляжеш на підлогу і ми нарешті будемо спати, бо я реально втомилася.

Не чекаючи відповіді, демонстративно відвертаюся до нього спиною, натягую покривало до підборіддя й заплющую очі, вирішивши, що ця суперечка закінчена.

Але, звісно ж, це ж Максим.

За кілька секунд я відчуваю, як матрац поруч прогинається під його вагою, й одразу розумію – поступатися він не збирається.

Я різко повертаюся до нього обличчям.

– Серйозно? – шиплю.

Він навіть не встигає відповісти, бо я, недовго думаючи, штовхаю його руками в груди, а ногою підштовхую стегно, вкладаючи в цей рух усе накопичене за день роздратування.

Він такого явно не очікує. І буквально через секунду з глухим “гуп” летить на підлогу просто в купу з ковдри та подушок, які я туди раніше скинула.

Приземлення м’яке, тому я навіть не переживаю за його кістки.

Я виглядаю з ліжка вниз і бачу, як він лежить, розкинувшись серед текстилю, і на його обличчі читається чисте здивування.

Я не стримуюся й усміхаюся.