Розділ 12

Я не відповідаю, бо боюся, що якщо відкрию рот, то скажу щось таке, за що доведеться відповідати ще й завтра.

Не дивлячись у його бік, я підходжу до валізи, відкриваю її й дістаю свої речі, намагаючись поводитися максимально буденно, ніби це звичайне робоче відрядження, а не тиждень вистави під назвою “Щаслива пара року”.

Добре, що ванна кімната має окремий вхід із цієї спальні, бо мені зараз потрібні хоча б кілька хвилин самоти, і я швидко прослизаю всередину, зачиняючи двері й притуляючись до них спиною.

Я підходжу до дзеркала й довго дивлюся на своє відображення, ніби намагаюся зрозуміти, хто ця дівчина, яка так впевнено погодилася на гру, правила якої навіть не до кінця усвідомлює.

– Ти або злякаєшся, або зіграєш краще за нього, – тихо кажу собі.

Я знімаю з себе одяг, стаю під душ, і гаряча вода поступово змиває напруження з плечей, з шиї, з кожної клітини тіла, допомагаючи думкам трохи впорядкуватися, але щоразу, коли згадую, що в сусідній кімнаті на мене чекає напівоголений Максим, у якого, схоже, нерви зі сталі, мої щоки знову спалахують.

І тоді я приймаю рішення.

Якщо він може так спокійно розгулювати по кімнаті без сорочки, ніби це його особистий подіум, то чому я маю поводитися як перелякана школярка?

Я виходжу з душу, витираю волосся рушником, даючи йому лягти легкими хвилями на плечі, і дістаю з валізи найкоротші шорти, які взяла з собою, разом із легким топом без бюстгальтера, який залишає достатньо простору для фантазії, але все ще не переходить межу пристойності.

Так, це трохи провокативно.

Так, це сміливо.

Але якщо вже грати, то на рівних.

Я вдихаю глибше, проводжу рукою по волоссю, збираючись із духом, і відчиняю двері ванної, готова побачити реакцію людини, яка впевнена, що контролює все.

Виходжу до кімнати з таким виглядом, ніби це абсолютно звичайний вечір і я щодня з’являюся перед своїм босом у коротких шортах і топі, який ледь прикриває те, що зазвичай ховається під діловими блузками та строгими піджаками. Усередині мене, звісно, вирує адреналін, але я вирішила: якщо вже грати – то до кінця, і якщо Максим думає, що може диктувати правила цієї вистави, то нехай готується до того, що я теж вмію робити ходи у відповідь.

Він усе ще лежить на ліжку, розслаблений, із телефоном у руці, і виглядає так, ніби ця ситуація його зовсім не зачіпає, але щойно його погляд піднімається на мене, він буквально завмирає. Телефон повільно опускається на ковдру, а сам він дивиться так, наче його щойно вдарило струмом, і я бачу, як його очі ковзають по мені з голови до ніг, не пропускаючи жодної деталі.

Я роблю вигляд, що нічого не помічаю, і йду до валізи так впевнено, ніби це подіум, а не спальня його батьківського маєтку, і, відчуваючи на собі його погляд, показово нахиляюся, дістаючи зсередини косметичку, чудово усвідомлюючи, що короткі шорти обтягують мене так, що у нього не залишається простору для фантазії – усе й так перед очима.

Тиша в кімнаті стає густою й напруженою.

Я випрямляюся, беру крем, сідаю на пуф перед дзеркалом і починаю спокійно наносити його на обличчя, ніби це звичайний ритуал перед сном, а не стратегічна атака у нашій маленькій війні. Я навіть щось наспівую собі під ніс, абсолютно невинну мелодію, яка звучить майже глузливо на фоні того, як він продовжує витріщатися.

– Тобі не холодно? – нарешті чую його голос, у якому більше напруження, ніж він, мабуть, хотів би показати.

Я дивлюся на нього через дзеркало і невинно кліпаю очима.

– Ні, – відповідаю максимально спокійно. – Тут доволі тепло.

Його щелепа злегка напружується, і я відчуваю дивне задоволення від того, що цього разу саме він вибитий із рівноваги, а не я.

– Ти ж сама казала, що між нами нічого не буде, – додає він повільно, ніби перевіряє, чи я не забула про власні умови.

Я легенько усміхаюся.

– А хіба я щось роблю? – запитую з удаваним здивуванням. – Я просто готуюся до сну. Ти ж можеш розгулювати тут напівоголеним, то чому я маю кутатися в светр до підборіддя?

Він мовчить, але в його погляді з’являється щось нове – не просто подив, а явний інтерес, змішаний із викликом.

Насправді я думала, що це буде складніше, що мені доведеться боротися з власною сором’язливістю, з внутрішнім протестом, але, як виявилося, довести Максима Орлова до стану повного ступору набагато простіше, ніж я уявляла, особливо якщо врахувати, що він, здається, зовсім не очікував, що я вмію відповідати ударом на удар.