Розділ 11.1

Моє обурення піднімається всередині так стрімко, що я буквально відчуваю, як воно обпікає груди зсередини, і якщо зараз не зроблю глибокий вдих, то, здається, просто вибухну прямо посеред цієї розкішної спальні з панорамними вікнами та ліжком, яке явно розраховане не на двох людей, а на цілу футбольну команду.

Я вдихаю. Повільно. Глибоко. І це, на жаль, абсолютно не допомагає.

Бо коли я знову піднімаю погляд, переді мною стоїть Максим і світить своїм голим торсом так спокійно, ніби ми прожили разом десять років і це буденна сцена після роботи.

І найгірше – він виглядає занадто добре. Настільки добре, що це починає мене дратувати ще більше.

– Ти знущаєшся? – видихаю я крізь зуби, намагаючись не дивитися нижче його плечей, але погляд усе одно зрадницьки ковзає по рельєфних м’язах.

Я різко підходжу до нього, хапаю його сорочку з крісла і буквально впихаю її йому в руки.

– Одягнися, – ціджу тихо, але з таким тиском, що, якби це була склянка, вона б тріснула.

Максим лише закочує очі, ніби я щойно попросила його підписати відмову від спадку, і недбало кидає сорочку назад на крісло.

– Розслабся, – каже він спокійно, і цей його тон виводить мене з себе остаточно. – Ти надто напружена. 

Він розвертається й неквапливо йде до ліжка, ніби ми тут у п’ятизірковому готелі на романтичних канікулах, а не в центрі брехні, яку він вигадав без мого відома.

І, не сказавши більше ні слова, лягає на одну половину ліжка, закидає руки за голову й дивиться на мене з тією самою самовдоволеною напівусмішкою, яку я так ненавиджу.

І, це виглядає настільки спокусливо, що моє обличчя буквально спалахує.

Я різко відвертаюся до вікна, складаю руки на грудях, щоб хоч якось зафіксувати себе в просторі й не піддатися спокусі вбити його подушкою.

– Ми так не домовлялися, – кажу намагаючись, щоб голос звучав твердо. – Ти можеш спати в іншій кімнаті. А мамі скажемо, що між нами ще… нічого не було.

Він фиркає так голосно, що я мимоволі обертаюся.

– В якому столітті ти живеш, Алісо? – питає він із легким сарказмом. – У пари не буває сексу? Серйозно?

Я стискаю губи і розумію, що, на жаль, він має рацію.

Якщо ми хочемо, щоб ця легенда жила довше одного вечора, він повинен спати тут. Поруч. На цьому ліжку. У цій кімнаті.

І від самої думки, що мені доведеться ділити з ним не лише простір, не лише повітря, яке ми тепер вдихаємо одночасно, а ще й ліжко, мене починає кидати то в жар, то в холод.

– Це ненормально, – бурмочу, швидше для себе, ніж для нього. – Ми працюємо разом. Ти мій бос. Це взагалі абсурд.

– Це тимчасово, – знизує він плечима, все ще лежачи так, ніби позує для обкладинки журналу. – Тиждень. Максимум два. Ти ж професіонал, чи не так?

Я вже відкриваю рот, щоб видати чергову хвилю обурення, але саме в цю мить у двері стукають.

Ми обоє завмираємо.

Я повільно повертаю голову в бік дверей. Максим підводиться на ліктях. І напруга в кімнаті миттєво змінює характер – з особистої на спільну.

– Чудово, – шепочу я. – Що цього разу?

Максим навіть не намагається підвестися з ліжка, ніби стукіт у двері його абсолютно не стосується, тому мені не залишається нічого іншого, як зібрати залишки самовладання, випрямити спину й піти відчиняти, сподіваючись, що за цими дверима не чергова перевірка на міцність моїх нервів.

Я повертаю ручку й бачу на порозі Олену Павлівну з акуратною тацею в руках, на якій стоїть чайник, дві чашки й щось схоже на маленьке печиво, і її усмішка настільки широка й задоволена, що мені вже стає ніяково ще до того, як вона заглядає мені через плече.

Її погляд ковзає вглиб кімнати, зупиняється на ліжку, де Максим, звісно ж, усе ще лежить напівоголений, абсолютно безсоромно демонструючи свій торс, і я буквально бачу, як у її голові складається цілісна й дуже романтична картина.

Вона мило всміхається ще ширше.

– Я принесла вам чаю, – каже вона з тією інтонацією, яку мами використовують, коли думають, що їхні дорослі діти нарешті “влаштували особисте життя”. – Він заспокоїть нерви після дороги й допоможе швидше заснути.

Я відчуваю, як щоки знову зрадницьки нагріваються, і на секунду мені хочеться провалитися крізь цю мармурову підлогу просто під фонтан, аби тільки не стояти тут із виглядом людини, яку щойно застали за чимось дуже особистим.

Олена Павлівна заходить у кімнату, ставить тацю на столик, ще раз кидає короткий погляд на сина, який навіть не робить спроби прикритися, і, здається, задоволено зітхає.

– Спокійної ночі вам, – додає вона з дивною, майже змовницькою інтонацією, яка змушує мене напружитися ще більше.

І виходить.

Я тихо зачиняю двері й на секунду притискаюся до них чолом, заплющуючи очі, намагаючись переварити абсурдність цієї ситуації, в яку сама ж добровільно й вляпалася, бо тепер уже пізно скаржитися чи шукати винних.

– Вітаю, – лунає за спиною спокійний голос Максима. – Мама в захваті.