Розділ 11

Я ще встигаю зібратися з думками, коли кроки Максима стають ближчими, а його присутність – відчутною навіть раніше, ніж він торкається мене.

Він  зупиняється поруч. Його рука лягає мені на талію так природно, ніби це найзвичніший жест у світі, і вже наступної миті він притягує мене до себе.

Я відчуваю його тепло спиною. Відчуваю, як його долоня впевнено фіксує мене ближче, і всередині щось дивно стискається – не страх, не протест, а щось набагато складніше й небезпечніше.

Я розумію, що він грає, і тому притуляюся до нього сама, підтримуючи його гру. Легко. Майже невимушено. Так, щоб це виглядало природно, а не вимушеною виставою.

Його груди тверді й теплі, я відчуваю рівне биття його серця, і на секунду мені здається, що ми справді виглядаємо як пара, яка давно звикла до такої близькості.

Олена Павлівна одразу усміхається. Ця усмішка щира, задоволена.

– Мені приємно бачити вас щасливими, – каже вона тихо, але з тим особливим материнським тоном, у якому чути полегшення.

Позаду нас я чую голос Давида – батька Максима, який, здається, вийшов слідом за сином.

– Максиме, – звертається він спокійно, – тобі варто провести Алісу до кімнати. Вона виглядає втомленою після перельоту.

Я ледь помітно напружуюся, але не відсмикуюся.

– Так, тату, – відповідає Максим без заперечень. – Я якраз збирався це зробити.

Олена Павлівна ще раз торкається моєї руки – м’яко, підтримуюче.

– Відпочинь, люба, – каже вона. – У нас ще буде час поговорити.

І йде. Давид також повертається до будинку, залишаючи нас удвох біля фонтану.

І щойно двері за ними зачиняються, Максим одразу відпускає мене. Різко. Наче ми обоє щойно вийшли з кадру і більше не зобов’язані грати.

Я відступаю на крок. І, не знаючи, куди подіти руки, обіймаю себе за плечі, ніби намагаюся зібрати докупи ті відчуття, які ще секунду тому були надто яскравими.

Мені ніяково. Через її слова. Через її віру. Через те, як легко ми щойно зобразили щось, чого не існує.

Я не знаю, з чого почати. Сказати, що його мати добра? Що мені стало соромно? Що мені ледве вдалося не розповісти правду?

Максим не дає мені часу на сумніви. Він просто простягає мені руку.

Спокійно. Без тиску.

– Ходімо, – каже він тихіше, ніж раніше. – Я покажу тобі кімнату. Ти зможеш прийняти душ і трохи відпочити.

Його голос знову рівний. Зібраний. Але в очах я бачу щось інше. Щось, що він приховує так само старанно, як і я.

Я дивлюся на його руку. Секунду вагаюся, а потім кладу свою долоню в його. Трохи несміливо. І разом ми знову заходимо до будинку, де на нас чекає не лише вечеря й весілля. А значно більше, ніж ми обоє готові визнати.

Максим не відпускає моєї руки, поки ми піднімаємося широкими сходами на другий поверх, і я відчуваю, як з кожним кроком усередині мене змішується втома, напруження й передчуття чогось нового, чого я поки що не можу чітко сформулювати. Коридор тут довгий, світлий, із високими стелями та картинами в масивних рамах, які, певно, висять тут уже не одне десятиліття, і все навколо дихає стабільністю, традиціями й тим спокоєм, який доступний лише людям, що ніколи не хвилювалися через завтрашній день.

Він зупиняється біля дверей у самому кінці коридору, дістає ключ і відчиняє їх, відступаючи вбік, щоб я зайшла першою, ніби підкреслюючи, що ця кімната тепер належить мені.

Я переступаю поріг і на секунду завмираю.

Кімната велика, світла, з панорамними вікнами, за якими видніється сад, що потопає у вечірньому золоті, а посередині – велетенське ліжко, яке займає ледь не половину простору, з білосніжною постіллю, м’якими подушками й легкою ковдрою, що виглядає так, ніби створена для безтурботного сну.

І в цю мить на мене навалюється втома всього дня – перельоту, вечері, поглядів, гри, постійного контролю кожного руху й кожного слова. Я відчуваю, як плечі мимоволі опускаються, а всередині з’являється єдине бажання – просто лягти й заплющити очі.

Моя валіза вже стоїть біля великої шафи, акуратно поставлена, ніби хтось подбав про те, щоб мені не довелося займатися навіть цим.

Але поруч із нею стоїть ще одна валіза. Темна. Чоловіча.

Усвідомлення приходить миттєво, і я повільно повертаю голову, відчуваючи, як напруга знову прокидається під шкірою.

– Максиме… – починаю, розвертаючись до нього обличчям, щоб запитати, чому його речі стоять тут, у цій кімнаті. Але слова застрягають у горлі, бо він уже починає знімати сорочку.

Спокійно. Повільно. Розстібаючи ґудзик за ґудзиком, ніби це абсолютно природна частина вечора, ніби ми й справді пара, яка давно звикла ділити один простір.

Мої очі мимоволі затримуються на його руках – впевнених, точних рухах, на лінії плечей, які поступово відкриваються з-під тканини, і я різко відводжу погляд, відчуваючи, як щоки зрадницьки нагріваються.

– Чому… – я змушую себе договорити, – твої речі тут?

Він знімає сорочку остаточно й перекидає її через спинку крісла, навіть не дивлячись на мене, ніби моя реакція його зовсім не дивує.