Розділ 10.1

Я все ж таки беру тарілку і дозволяю собі покласти трохи їжі – спочатку обережно, ніби краду щось заборонене, а потім уже впевненіше, бо голод виявляється сильнішим за страх чужих поглядів. Хамон тане на язиці, салат із помідорів пахне сонцем, оливкова олія блищить так, ніби її щойно налили з золотого глека, і я раптом усвідомлюю, що цей простий акт – їсти – повертає мене до реальності краще за будь-які заспокійливі слова.

Поруч Марі нахиляється до Олени Павлівни і з легким хвилюванням у голосі починає розповідати про завтрашню репетицію весілля.

– Ми зберемо лише найближчих, – каже вона, поправляючи пасмо русявого волосся за вухо. – На терасі, біля саду. Буде легкий фуршет, жива музика, трохи вина… нічого офіційного, просто щоб усі розслабилися перед великим днем.

Олена Павлівна схвально киває, її очі м’яко світяться гордістю.

– Репетиція – це завжди особлива атмосфера, – відповідає вона. – Там більше щирості, менше формальності.

Я слухаю їх краєм вуха і ледь стримую іронічну усмішку. Якщо це – “нічого офіційного”, то я навіть не уявляю, яким буде саме весілля.

Сьогоднішня вечеря нічим не відрізняється від того, що вони називають репетицією: довгий стіл, десятки гостей, кришталеві келихи, які дзвенять при кожному тості, і стільки страв, що здається, ніби готували на невеликий фестиваль.

І раптом я розумію, що для цих людей це – норма. У них так живуть. Так святкують. Так готуються до подій.

Вони не рахують кожну копійку. Не думають про те, чи вистачить на комунальні. Не прокидаються вночі від страху, що хтось захворіє, а грошей на лікування може не бути.

Їхні дні перед весіллям – це вино, музика, сміх і легкість. Мої – це графіки, рахунки і нескінченні підрахунки в голові.

І цей контраст раптом б’є болючіше, ніж я очікувала.

Я відчуваю, як на мене накочується втома – не фізична, а глибша, внутрішня, та, що накопичувалася роками. Від постійної відповідальності. Від потреби бути сильною.

Я кладу виделку на тарілку і нахиляюся до Максима.

– Мені потрібно… до вбиральні, – кажу тихо, намагаючись, щоб голос звучав природно.

Він одразу повертається до мене.

– Ліворуч коридором, потім – праворуч, – відповідає він спокійно. – В разі чого, я…

– Я знайду, – перебиваю з легкою усмішкою.

Я встаю.

– Перепрошую, – звертаюся до усіх, киваю Олені Павлівні та Марії.

Кілька людей відповідають чемними усмішками, хтось продовжує розмову, і я нарешті виходжу з зали.

У коридорі тихіше. Повітря прохолодніше. Я йду вказаним напрямком, але коли доходжу до повороту, замість того щоб піти до вбиральні, звертаю в інший бік – до тераси.

Скляні двері відчиняються безшумно, і я виходжу назовні. Переді мною – той самий фонтан, який я бачила з машини. Вода спадає м’якими струменями, сонце вже починає хилитися до заходу, і тепле іспанське повітря огортає мене, ніби ковдра.

Я підходжу ближче. Зупиняюся. Глибоко вдихаю, відчуваючи полегшення. Тут тихо, і це саме те, що мені зараз так необхідно. 

Стою біля фонтану, вдивляючись у те, як вода спадає вниз м’якими, безперервними струменями, і намагаюся вирівняти дихання, яке весь цей час було надто поверхневим. Мені здається, що якщо я простою тут ще кілька хвилин на самоті, якщо дозволю вечірньому повітрю трохи остудити щоки й голову, то зможу повернутися до зали вже іншою – зібраною, спокійною, готовою грати свою роль далі.

Але самотність триває недовго. Я чую легкі кроки позаду ще до того, як обертаюся.

Олена Павлівна виходить на терасу так тихо й водночас так впевнено, ніби цей простір – продовження її самої. Вона зупиняється поруч зі мною, на відстані витягнутої руки, і дивиться не на мене, а на воду.

– Все гаразд, Алісо? – питає вона м’яко, без тиску.

Я швидко повертаюся до неї обличчям і змушую себе усміхнутися.

– Так, звісно, – відповідаю спокійно. – Просто трохи втомилася після перельоту. І… захотілося подихати свіжим повітрям.

Це правда. Часткова.

Вона киває, ніби розуміє значно більше, ніж я сказала вголос. І несподівано торкається моєї руки. Її дотик теплий, щирий, без жодної фальші.

– Я рада, – каже вона тихо, дивлячись уже прямо на мене. – Справді рада тому, що між тобою і моїм сином зав’язалися ці стосунки.

Моє серце робить дивний, болісний переворот. Я не знаю, куди подіти очі, але змушую себе витримати її погляд.

– Я добре знаю, який у Максима характер, – продовжує вона з легкою, майже материнською усмішкою. – Він складний. Упертий. Закритий. Іноді занадто різкий. Але я бачу, що ти… інша.

Вона стискає мою руку трохи сильніше.

– Саме така дівчина, як ти, може його перевиховати. І, якщо чесно, мені здається, ти вже цим займаєшся.

Я ледве стримую гірку усмішку. Якби вона знала…

– Він важко йде на контакт, – зітхає Олена Павлівна. – І це багато в чому моя провина. У нас… непрості стосунки. З братом він теж тримає дистанцію. Але я не втрачаю надії, що рано чи пізно він відкриється. Зблизиться з родиною. Дозволить нам бути поруч.