Розділ 10

Ми заходимо до будинку утрьох, і щойно важкі двері зачиняються за нашими спинами, я відчуваю, як рука Максима стискає мою ще міцніше. Він не відпускає мене ні на мить, ніби справді боїться, що я раптом зірвуся з місця і втечу. І якщо чесно – частина мене цього хоче.

Хоче розвернутися, вибігти назад на сонце, зловити перше-ліпше таксі і зникнути з цього білосніжного, надто ідеального світу, де мені відведена роль фіктивної коханої.

Але я в Іспанії. Далеко від дому. Далеко від усього знайомого. І тікати, якщо говорити відверто, нікуди. Тому я йду за ним.

Мармурова підлога відбиває кроки, високі стелі створюють відчуття простору й легкого ехо, а повітря всередині пахне свіжими квітами та чимось солодким, можливо, випічкою.

Ми проходимо через просторий хол і опиняємося у великій залі. І ось тут у мене реально відпадає щелепа.

За довгим, буквально величезним столом сидить щонайменше двадцять людей. Можливо, більше. Різного віку. У святковому одязі. З келихами в руках. Усі розмовляють, сміються, але в ту ж секунду, коли ми з’являємося в дверях, шум стихає.

І всі погляди – абсолютно всі – повертаються до нас. Точніше… до мене.

Я фізично відчуваю це. Наче мене поставили під мікроскоп. Наче кожен тут має власну лупу й зараз уважно вивчає новий експонат.

На мить мені здається, що сьогодні вже весілля. Або що всі вони приїхали сюди виключно для того, щоб побачити жінку, яка нібито змогла приручити Максима Орлова.

Поруч зі мною Максим делікатно покашлює – легкий, майже невинний звук, який повертає мене до реальності.

– Вітаємо  закоханих заздалегідь, – лунає знайомий голос, і я бачу, як з за столу підводиться Артур. Брат Максима.

Високий, темноволосий, із тією самою родинною впевненістю в поставі. Ми бачилися кілька разів, коли він приїздив до України, але, схоже, я не справила на нього тоді достатнього враження.

Максим нарешті відпускає мою руку, але лише для того, щоб Артур міг підійти ближче.

– Артур, – каже він, простягаючи мені руку, ніби ми бачимося вперше.

– Аліса, – відповідаю з легкою усмішкою і тисну його долоню.

Рукостискання міцне, впевнене.

– Приємно познайомитися… з дівчиною мого брата, – додає він з тією самою ледь помітною усмішкою, яка говорить: я ще придивлюся до тебе.

Поруч із ним з’являється його наречена. Вона мила. Справді мила.

Русяве волосся м’якими хвилями спадає на плечі, великі зелені очі світяться щирістю, а в легкій рожевій сукні вона виглядає так, ніби щойно зійшла зі сторінок казки – маленька принцеса з добрим серцем.

– Я – Марі, – каже вона з теплою усмішкою.

– Дуже приємно, – відповідаю, і, на мій подив, ми обіймаємося.

Легко. Без напруження. І раптом усе здається не таким жахливим.

Але це триває недовго.

Наступним до нас підходить батько братів. Він вищий за обох синів, але виглядає стриманіше. У його рухах менше показності, більше спокою. Сивина на скронях додає йому серйозності, а погляд – глибини.

Я добре знаю з розмов Максима, що в цій родині панує повний матріархат. Так, саме так це називається – коли всім править жінка. І Олена Павлівна, без сумніву – центр цієї системи.

Але батько не виглядає слабким. Він радше… спокійний фундамент. Він тепло обіймає сина – коротко, але щиро. А потім повертається до мене і так само тепло обіймає мене.

– Ласкаво просимо, Алісо, – каже він глибоким голосом. – Радий, що Максим нарешті знайшов когось… особливого.

Його слова звучать просто. Але я відчуваю, що за ними ховається значно більше.

Цей чоловік вірить, що я змогла перевиховати Макса. Ну що ж, я щиро йому співчуваю, бо це просто неможливо. 

Нас нарешті проводять до столу. Я навіть не помічаю, хто саме це робить – здається, хтось із родичів легко, але наполегливо спрямовує нас у самий центр довгого столу, наче ми не гості, а головні експонати цієї вечері.

І ось ми сідаємо. Посередині.

Зліва від мене – Артур із Марі. Вона усміхається мені підбадьорливо, і я вдячна їй за це більше, ніж вона може уявити. Праворуч – якийсь двоюрідний брат Олени Павлівни, чи то племінник, чи то ще хтось із тієї гілки родини, яку я вже не встигаю відслідковувати.

І тут починається справжній марафон. Наступні десять хвилин мене знайомлять з усіма. З тітками, дядьками, кузенами, троюрідними сестрами, хрещеними, друзями родини, сусідами, які “майже як родичі”, і ще якимись людьми, які, здається, просто з’явилися з повітря.

Я усміхаюся. Киваю. Тисну руки. Обіймаюся.

І в якийсь момент розумію, що не запам’ятала жодного імені. Жодного. Їх занадто багато.

Вони зливаються в один суцільний потік облич, голосів, ароматів парфумів і швидкої іспанської мови, яка летить повз мене зі швидкістю, що мій мозок просто не встигає її обробляти.

У мене буквально починають плавитися мізки. Я відчуваю, як усмішка на обличчі стає трохи натягнутою, і тому беру келих із водою та роблю великий ковток, дозволяючи прохолоді заспокоїти горло.