Розділ 9.1

Чим ближче ми під’їжджаємо до маєтку, тим важче мені контролювати власні думки.

Спочатку я переконую себе, що це просто ще одна зустріч, просто ще один важливий захід, де потрібно тримати обличчя. Але з кожним кілометром, який залишається позаду, серце починає битися швидше, а долоні – зрадницьки пітніти.

Я боюся не того, що не впораюся. Я боюся, що нас викриють у першу ж секунду. Що хтось подивиться занадто уважно. Що хтось помітить напругу в моїх плечах. Що його мама, досвідчена жінка, яка виростила двох синів, побачить фальш ще до того, як я встигну усміхнутися.

Але потім я нагадую собі: це не моя брехня. Це його. І якщо щось піде не так – вигрібати доведеться Максиму.

І все ж… думаючи про суму, яку він пообіцяв, я ловлю себе на тому, що хочу, щоб усе минуло ідеально. Не заради нього. Не заради його матері. А заради того, щоб ця історія закінчилася швидко і без наслідків.

Автівка звертає з головної дороги на широку алею, обсаджену високими кипарисами, і я мимоволі затамовую подих.

Попереду відкривається маєток.

Білосніжний, триповерховий, з широкими терасами та арковими вікнами, які відбивають сонце так яскраво, що здається, ніби сам будинок світиться зсередини. Світлі кам’яні колони підтримують просторий балкон, а череп’яний дах теракотового кольору додає йому тієї самої іспанської теплоти, яку я бачила лише на листівках.

Перед будинком – фонтан. Класичний, з витонченою скульптурою в центрі, з якого вода м’яко спадає вниз, створюючи тихий, заспокійливий шум. Навколо – ідеально підстрижені кущі, розлогий сад із лимонними деревами, які пахнуть так свіжо, що повітря здається густішим.

Тут усе говорить про статус. Про гроші. Про традиції.

Автівка зупиняється перед центральним входом. Я відчуваю, як у грудях щось стискається.

Максим виходить першим. Він виглядає спокійним. Зібраним. Наче народився для таких моментів.

Він обходить машину і простягає мені руку. Я дивлюся на неї секунду довше, ніж потрібно, а потім вкладаю свою долоню в його.

Його рука тепла. Впевнена.

Коли я виходжу, він не відпускає мене одразу. Навпаки – тримає трохи довше. А вже наступної миті його рука опиняється на моїй талії, і він притягує мене ближче. Надто близько.

Настільки, що я відчуваю його кожною клітинкою свого тіла. Тепло його грудей. Легкий аромат парфуму. Напруження в його пальцях.

Моє серце починає битися швидше. Занадто швидко. Я розумію, що він уже увійшов у роль. Повністю.

Він нахиляється до мене, і я знаю, що зараз буде. Поцілунок. Перший. Публічний.

Але в цю ж мить ми чуємо делікатне жіноче покашлювання. Максим злегка, майже невдоволено, відпускає мене. Ми обоє повертаємо голови. Перед нами стоїть його мати.

Жінка років п’ятдесяти, елегантна настільки, що навіть сонце, здається, світить обережніше поруч із нею. Її темне волосся акуратно вкладене, на обличчі – легкий, вишуканий макіяж, який лише підкреслює правильні риси. Вона одягнена в світлу сукню з тонкого шовку, що ідеально пасує до спекотного іспанського дня, а на її шиї мерехтить витончений золотий ланцюжок.

Її постава пряма. Погляд уважний. І усмішка… тепла, але надто прониклива.

– Максиме, Алісо, – каже вона м’яким голосом, у якому відчувається збентеження. Я тільки зараз розумію, що вона не знала, хто дівчина її сина, але завдяки його маленькому концерту дізналася. 

Погляд Олени Павлівни зупиняється на мені, і в цю секунду я відчуваю, як усі мої внутрішні страхи вишиковуються в одну рівну шеренгу. Вона дивиться не вороже. Не холодно. Але надто уважно. Так, ніби за кілька секунд намагається скласти повний портрет людини, яка стоїть перед нею.

Я не дозволяю собі розгубитися.

Роблю крок уперед, вивільняю руку з хватки Максима – м’яко, але впевнено – і простягаю її жінці.

– Олено Павлівно, – кажу з легкою усмішкою, яка виглядає природною навіть для мене самої. – Я дуже рада зустрічі з вами.

Мій голос звучить спокійно. Рівно. Без тремтіння.

Вона переводить погляд на мою руку, а тоді знову в очі. І лише після цього приймає привітання.

Її долоня тепла, але хватка міцна – не показова, не агресивна, просто впевнена. Жінка, яка звикла тримати під контролем і себе, і тих, хто поруч.

– Алісо, – вимовляє вона моє ім’я повільно, ніби пробує його на смак. – Маю визнати, що ви мене здивували. 

– Сподіваюсь приємно? – усміхаюсь. 

– Думаю, що так. 

Я майже впевнена, що це не зовсім правда.

Я відступаю на пів кроку, і Олена Павлівна одразу ж обіймає сина. Її рухи ніжні, але стримані. Вона притискається до нього не надто довго, ніби не дозволяє собі показати, як сильно скучила. Максим нахиляється до неї, цілує в щоку, і на мить я бачу в ньому не мого боса, а просто сина. Але це триває недовго.

Коли вона відпускає його, Максим одразу ж повертається до мене. Його рука знову лягає на мою талію – впевнено, власницьки.

– Мамо, – каже він із тією самою усмішкою, яку я не раз бачила на ділових зустрічах, коли він грав роль ідеального партнера, – ти хотіла побачити мою дівчину, тому я нарешті наважився розкрити наші з Алісою стосунки. Вона та жінка, в яку я шалено закоханий.