Розділ 9

Ми стоїмо одне навпроти одного занадто довго, і цей момент стає нестерпно тягучим, наче хтось спеціально розтягує секунди, щоб змусити нас обох відчути все, що ми так старанно приховуємо.

Першим відмирає Максим. Я бачу це по його плечах – вони ледь помітно рухаються, ніби він нарешті згадує, як дихати.

Його погляд ковзає по мені ще раз – повільно, уважно, без звичної зверхності, і в ньому з’являється щось нове. Не холод. Не гра. Не оцінка.

– Ти чудово виглядаєш, – каже він несподівано спокійно, і в його голосі немає іронії.

Я закочую очі майже автоматично.

– Ви зобов’язані це казати за умовами нашого “контракту”? – відповідаю я сухо, намагаючись повернути ситуацію в знайоме русло сарказму.

Але всередині відчуваю, як щось тепле, небажане, повільно розливається по грудях. Бо він має рацію. Сьогодні я не така, як завжди.

Офісна стриманість, строгі костюми, акуратні пучки – усе це залишилося десь у Києві разом із моїм звичним життям. Замість них у дзеркалі сьогодні стоїть звичайна молода жінка. Жінка, яка дозволила собі бути красивою не для когось, а просто так.

– Я не жартую, – додає він тихіше, і на мить його погляд стає ще глибшим.

Я відвертаюся першою.

– Ходімо, – кажу коротко, бо інакше ця сцена зайде надто далеко.

Ми разом виходимо з номера, і двері зачиняються тихо, ніби ставлять крапку в чомусь, що могло початися, але ще не почалося.

Коридор готелю здається надто світлим. Ліфт спускає нас вниз, і я знаю, що зараз наші валізи заберуть, що нас відвезуть до маєтку його батьків, де наступний тиждень – а можливо, й більше – я житиму під чужими поглядами, чужими очікуваннями, чужими припущеннями.

Маєток. Його родина. Його світ.

Я не хочу про це думати, але думки все одно лізуть у голову.

Коли ми виходимо на вулицю, тепле повітря огортає мене, але замість розслаблення я відчуваю легке тремтіння під шкірою.

Перш ніж сісти в машину, я зупиняюся і повертаюся до нього.

– Максиме, – починаю я спокійніше, ніж відчуваю насправді, – який у нас план?

Він піднімає брову.

– План?

– Так, – я дивлюся йому прямо в очі. – Ваша мама. Ваш брат. Усі гості. Вони ж точно спитають, як так сталося, що ви раптом почали зустрічатися зі своєю помічницею.

Я роблю паузу, ковтаю невидиму гіркоту.

– Ми повинні мати правдоподібну історію. Інакше це буде виглядати дивно.

Я не вимовляю слово “ганебно”, але воно зависає в повітрі.

– Я не хочу стати посміховиськом, – додаю тихіше, але твердо. – І мені потрібно знати, чи станете ви на мій захист, якщо хтось вирішить, що я просто скористалася вами.

Він дивиться на мене уважніше.

Я знаю, що його мама – хороша жінка. Але це не означає, що весь світ такий самий. Люди люблять плітки. Особливо коли справа стосується грошей і статусу.

І я раптом усвідомлюю, що найбільше боюся не гри, а того, що залишуся в ній одна.

Ми сідаємо в автомобіль одночасно, і цього разу простір між нами здається ще меншим, ніж був у літаку. Дверцята зачиняються глухо, відрізаючи нас від шуму вулиці, і я раптом усвідомлюю, що тепер усе стає надто реальним. Готель залишився позаду. Попереду – його дім. Його родина. Його правда… або, точніше, наша спільна брехня.

Максим першим порушує тишу.

– І ще одне, – каже він рівно, але в голосі з’являється нова інтонація, менш офіційна. – Більше ніяких “ви”.

Я повертаю голову.

– Перепрошую?

– Якщо ти звертатимешся до мене на “ви”, – пояснює він терпляче, але з ледь помітною іронією, – мама запідозрить недобре ще до того, як ми вийдемо з машини. Нам потрібно зблизитися. По-справжньому. Хоча б зовні.

Я стискаю губи.

– Добре… Максиме, – кажу я, трохи незвично вимовляючи його ім’я без звичного формального відтінку.

Це звучить дивно. Наче я переступаю ще одну невидиму межу.

– Нам дійсно потрібна історія, – продовжує він. – Чітка. Правдоподібна. 

Я вдихаю глибше.

– Насправді вигадувати нічого складного не потрібно, – кажу і сама дивуюся, як швидко мій мозок починає працювати. – Усе має бути максимально просто. Я можу сказати, що спочатку… на дух тебе не переносила. 

Він кидає на мене короткий погляд.

– О, в це буде легко повірити, – тихо коментує він.

Я ігнорую його.

– Що ти був ще тим бабієм, – продовжую спокійно, – з поганим характером і манією контролю. І що я взагалі не розуміла, як з тобою можна працювати.

– Приємно чути, – сухо відповідає він.

Я ледь усміхаюся.

– Але з часом щось почало змінюватися. Ми почали більше розмовляти. Пізніше – залишатися на роботі. Помічати одне одного не лише як начальника і підлеглу. І одного дня… просто зрозуміли, що закохалися.