Розділ 8

Ми сходимо з літака мовчки.

Немає жодного слова. Жодного погляду. Жодної спроби повернути все назад, ніби цієї розмови ніколи не існувало.

Я йду поруч із Максимом вузьким коридором термінала, слухаючи рівний звук власних кроків і відчуваючи, як усередині мене все ще живе слабка, вперта надія, що він раптом зупиниться, покличе мене на ім’я і скаже, що передумав. Що це була дурна ідея. Що він знайде інший спосіб вирішити свої проблеми.

Але він мовчить.

Він йде впевнено, рівно, так, ніби вже давно все вирішив. Так, ніби моя згода або незгода не має жодного значення.

Мадрид зустрічає нас теплим повітрям і яскравим сонцем, яке б’є в очі після довгого перельоту. Люди навколо говорять іспанською, сміються, поспішають у своїх справах, і тільки я почуваюся так, ніби стою на межі чогось небезпечного.

Я знаю, що спочатку ми поїдемо в готель. Це було прописано в бронюванні, яке я сама ж й оформлювала. А вже звідти – до заміського будинку його батьків, де на нас чекає родина, гості та… брехня, яку він створив.

Я знаю, що у мене ще є трохи часу, щоб подумати. Я розумію, що Максим моїй відмові не зрадіє, але це його проблеми. Не мої. Так, гроші мені потрібні, але це вже занадто. 

Ми сідаємо в чорну автівку, яка чекає на нас біля входу. Водій вітається іспанською, Максим відповідає коротко і впевнено, і машина плавно рушає вперед, залишаючи позаду аеропорт.

Я дивлюсь у вікно, на незнайоме місто, на пальми, на сонячні відблиски на склі. І тут дзвонить мій телефон.

Я дістаю його з сумки, і коли бачу, що це Аня, моє серце падає в п’яти. Розумію, що щось сталося. Я відчула це одразу. Це передчуття. Те саме, яке ніколи не підводить.

– Вибачте, – кажу і відвертаюсь до вікна, щоб Максим не бачив мого обличчя.

Відповідаю на дзвінок:

– Аню?

І одразу чую схлип. Моє серце провалюється кудись униз вдруге.

– Алісо… – її голос тремтить, ламається, і я вже знаю, що буде далі. – Ліза… вона в лікарні…

Я різко випускаю все повітря з легень.

– Що сталося?

– Сильний вірус… лікарі сказали, що потрібно спостерігати… у неї висока температура… вона плаче. Злякалася. 

Я заплющую очі, стискаючи телефон так сильно, що біліють пальці.

– Усе буде добре, – тихо кажу. – Лікарі знають, що робити.

– Я не зможу працювати деякий час… – шепоче Аня, і в її голосі стільки провини, що це болить фізично. – Мені потрібно бути поруч із нею… Я так намагалася все налагодити… я не хотіла знову просити тебе…

– Не вибачайся, – перебиваю її м’яко. – Ніколи не вибачайся за це. Все буде добре, – повторюю тихіше. Зателефонуй мені пізніше. І… обійми її від мене.

– Дякую тобі… – шепоче вона.

Я завершую дзвінок і повільно опускаю телефон. На кілька секунд у машині стає надто тихо.

– Що сталося?

Голос Максима лунає поруч, і я тільки зараз згадую, що ми в Мадриді і їдемо до його родичів. 

– Просто сімейні проблеми, – відповідаю тихо.

Я вдихаю глибше. Видихаю. І розумію, що вибору в мене більше немає.

Повертаю голову і дивлюся на нього прямо. Максим дивиться у відповідь, уважно, ніби намагається прочитати мої думки.

– Я згодна, – кажу. Він ледь помітно напружується. – На вашу пропозицію.

Його брови злегка піднімаються, але він нічого не каже.

– Але, – додаю я твердо, не відводячи погляду, – у мене є умови.

Моє “я згодна” зависає між нами, як щось крихке і водночас незворотне, і я бачу, як Максим ледь помітно змінюється в обличчі, ніби до останнього не вірив, що я справді скажу ці слова, що погоджуся добровільно зайти в цю небезпечну гру, де правила написані не мною і не для мене.

Але цього разу я не дозволю йому вирішувати все самому.

Я випрямляю спину, стискаю пальці на своїх колінах, щоб не видати тремтіння, і дивлюся на нього прямо, без звичної покірності, без тієї дистанції, яка завжди існувала між нами, бо тепер ця дистанція стає розмитою, небезпечно близькою.

– Між нами не буде нічого інтимного, – кажу я чітко і повільно, так, щоб він почув і зрозумів кожне слово.

Максим дивиться на мене кілька секунд, а потім несподівано сміється. Це не гучний сміх, не насмішка, а щось коротке і навіть трохи здивоване, ніби моя умова його щиро розвеселила.

– Тут я з тобою погоджуюсь, – відповідає він, і в його голосі звучить спокійна впевненість. – Спати з тобою я не збираюся, Алісо. Нам ще разом працювати після всього цього.