Розділ 7

На щастя, відповідати мені не доводиться.

Автівка плавно зупиняється перед входом до аеропорту, і напруга між нами обривається так само раптово, як і виникла. Я навіть не встигаю вирішити, що сказала б далі.

Водій одразу виходить і відчиняє двері Максиму. Той мовчки залишає салон. Без погляду на мене. Без слова.

Водій дістає валізи з багажника. Я виходжу сама і стаю поруч із Максимом. Ранкове повітря прохолодне, і я машинально обіймаю себе руками, ніби намагаюся втримати щось, що вислизає.

Максим бере мою валізу і простягає мені.

– Дякую, – кажу тихо.

Він лише киває.

Ми мовчки прямуємо всередину, і саме тоді мене накриває це дивне відчуття. Шкіра вкривається мурахами. Наче хтось невидимий торкається мене. Я озираюся назад і бачу, як чорний Mercedes уже рушає з місця, зникаючи серед інших машин.

І раптом до мене доходить. Ми залишаємося тут удвох. Ми разом сядемо в літак. Разом зійдемо в Мадриді. І будемо там… разом.

Ця думка б’є несподівано сильно. Я навіть зупиняюся.

– Алісо?

Я піднімаю голову. Максим стоїть на кілька кроків попереду і дивиться на мене з легким роздратуванням.

– Що таке?

– Нічого, – швидко відповідаю. – Все гаразд.

Я струшую головою, відганяючи дурні думки, і наздоганяю його. Ми підходимо до стійки реєстрації. Він говорить з працівницею аеропорту впевнено і спокійно, як завжди. Я стою поруч, стискаючи ручку валізи, і намагаюся дихати рівно.

Все відбувається швидко. Багаж здаємо. Документи перевіряють.

І ось ми вже проходимо до зони очікування, а потім і на борт літака. Бізнес-клас. Все, як завжди у його світі. Широкі крісла. Простір. Тиша. Люди, які не дивляться зайвий раз. Повна свобода дій.

Я сідаю біля вікна. Максим поруч. І навіть це не допомагає мені розслабитися.

Коли літак починає рухатися, я відчуваю, як серце б’ється швидше. Коли він відривається від землі, я дивлюся у вікно, спостерігаючи, як місто зменшується, перетворюється на сітку вогнів, а потім зникає під хмарами.

І саме тоді відчуваю це. Його погляд. Я не повертаюся одразу. Просто знаю. Знаю, що він дивиться на мене.

Таке відчуття, що тільки зараз він і сам усвідомив, що відбувається. Що ми дійсно летимо. Що дороги назад немає. Я повільно повертаю голову. Наші погляди зустрічаються. І на мить я бачу в його очах щось нове.

Не холод. Не байдужість.

Щось інше.

Можливо, сумнів. Можливо, він нарешті скаже правду.

Я мовчу. І чекаю.

Я дивлюся на нього. Максим дивиться на мене у відповідь. І вперше за весь час, що я його знаю, він виглядає… збентеженим. Не холодним. Не самовпевненим. Не тим Максимом Орловим, який завжди контролює ситуацію.

Він нервово проводить рукою по підборіддю. Потім відводить погляд. Потім знову дивиться на мене, ніби намагається щось сказати, але слова застрягають десь між думкою і голосом.

Я мовчу і чекаю.

– Алісо… – починає він, але зупиняється.

Його пальці стискають підлокітник. Він вдихає глибше.

– Ми летимо на весілля… не як бос і підлегла.

Я хмурюся. Нічого не розумію. 

– А як хто?

Він дивиться мені прямо в очі і каже:

– Як закохана пара.

Світ на мить зупиняється. Я дивлюся на нього. І… вибухаю сміхом. Гучно. Різко. Майже істерично.

Я сміюся так, ніби він щойно розповів найкращий жарт у моєму житті. Сміюся, не в змозі зупинитися, поки не ловлю на собі здивовані погляди інших пасажирів.

Я різко замовкаю. Дихання збите. Я дивлюся на нього з сумішшю страху і нерозуміння.

– Ви жартуєте, правда? – питаю тихо.

Він не сміється. Не усміхається. Нічого. І саме це лякає найбільше.

– У мене не було вибору, – швидко каже він. – Мама змусила мене сказати, що у мене є дівчина. І я не збираюся вплутувати в це когось стороннього.

Він робить паузу.

– Ти знаєш мене надто добре, Алісо. Ти ідеальна кандидатка.

Щось усередині мене вибухає. Я різко підводжуся з місця, відчуваючи, як кров стукає у скронях.

– Ви знущаєтеся?!

Кілька людей озираються. Я одразу сідаю назад, але руки тремтять. Я впираю їх у підлокітники і нахиляюся до нього.

– Я на це не погоджувалася. Нам треба повернутися. 

Він дивиться на мене, ніби я сказала щось безглузде. Повільно обводить рукою салон літака.

– Я не зможу зупинити літак, – каже спокійно.

І в цей момент до мене доходить. Він зробив це спеціально. Дочекався, поки ми сядемо на борт. Поки я не зможу відмовитися. Поки не буде дороги назад.