Розділ 6.1

Літак вилітає дуже рано. Настільки рано, що цієї ночі я практично не сплю. Кілька разів перевертаюся з боку на бік, дивлюся на годинник, який показує то другу, то третю, то четверту. Кожна хвилина тягнеться нескінченно довго.

Я намагаюся переконати себе, що це просто ділова поїздка. Просто ще одна робоча задача. Просто інша країна, інший офіс, інші люди.

Але всередині живе дивне передчуття. Таке, яке важко пояснити словами. Наче я стою на порозі чогось важливого. Чогось, що змінить звичний порядок речей.

Можливо, треба було відмовитися. Бо, знаючи Максима Орлова і його бурхливу фантазію, від цієї поїздки можна чекати чого завгодно. Але вже пізно.

Я встаю ще до того, як дзвонить будильник. У квартирі тихо. Надто тихо. Я одягаюся, збираю волосся в недбалу гульку, беру валізу і востаннє розглядаю кімнату.

– Це просто робота, – тихо кажу сама собі.

Зачиняю двері. Ліфт повільно спускається вниз, і кожен поверх здається останнім шансом передумати. Але я не передумаю.

Коли виходжу з під’їзду, одразу бачу знайомий чорний Mercedes. Водій уже чекає. Він помічає мене, виходить з машини й мовчки бере мою валізу. Відчиняє багажник і ставить її поруч із валізою Максима.

Отже, він уже тут.

Я відчуваю, як серце на мить пришвидшує ритм.

Я підходжу до машини, і водій відчиняє для мене задні двері. Максим сидить там.

Він виглядає так само, як і останні кілька днів – мовчазний, віддалений, занурений у власні думки. Його рука лежить на підлокітнику, погляд спрямований кудись уперед, ніби він уже не тут.

– Доброго ранку, – тихо кажу.

Він повертає голову і лише коротко киває.

– Доброго.

І все.

Я сідаю поруч і лише тоді помічаю, що сьогодні він не в костюмі. Світлі джинси. Біла футболка. Простий, але ідеальний вигляд. Йому це… дуже пасує.

Я ловлю себе на тому, що дивлюся на нього занадто довго. Занадто уважно. І швидко відвертаюся до вікна, поки він не помітив.

Сама я виглядаю набагато простіше. Без макіяжу. Волосся зібране. Джинси, легкий светр. Я навіть не намагалася виглядати ідеально. Під час перельоту це не має значення. Я приведу себе до ладу пізніше.

Машина рушає. Ми їдемо в тиші. Лише звук двигуна і рідкісні машини на ранкових вулицях.

Я дивлюся у вікно і думаю про те, що дороги назад уже немає. Попереду – Мадрид. І щось мені підказує, що це буде далеко не звичайна поїздка.

Дорога до аеропорту здається нескінченною. Місто ще спить. Вулиці майже порожні, світло ліхтарів тьмяно ковзає по склу, а двигун машини працює рівно і монотонно. Усе навколо спокійне.

На відміну від мене.

Це мовчання… воно тисне. Воно заповнює весь простір між нами, осідає на плечах, змушує нервувати. Максим сидить поруч, але поводиться так, ніби мене тут немає. Ніби я просто ще одна деталь інтер’єру.

Я намагаюся терпіти. П’ять хвилин. Десять. П’ятнадцять. Але врешті-решт не витримую.

Повертаю голову до нього і прямо питаю:

– Що відбувається?

Він не реагує одразу. Навіть не ворушиться.

– Максиме Сергійовичу, – додаю я тихіше, але наполегливіше. – Чому ви такий напружений? Чого мені чекати?

Він повільно повертає голову. Його погляд ковзає по моєму обличчю уважно. Прискіпливо. Наче він шукає щось. Наче намагається знайти відповідь, яка схована десь під шкірою. Але, здається, нічого не знаходить.

Він знову відвертається. Наче я йому абсолютно не цікава. Це дратує.

Я підсуваюся ближче, майже не думаючи, і торкаюся його ліктя кінчиками пальців. Ледь-ледь.

Він одразу опускає погляд на мою руку, і я миттєво її забираю, наче обпеклася. Але відступати вже пізно.

– Що з вами відбувається? – повторюю тихіше. – Чому ви такий напружений останнім часом? Якщо ви так сильно не хотіли їхати на весілля брата… навіщо погодилися?

Кілька секунд він мовчить. Потім він відповідає:

– У мене не було іншого вибору. Мама не дала б мені спокою.

Я фиркаю.

– Дивно це чути від вас, – кажу, дивлячись прямо на нього. – Мені завжди здавалося, що ви вже дорослий хлопчик. І останнє, що будете робити в цьому житті – слухатися мами.

Я знаю, як це звучить. Як насмішка. І він це розуміє.

Максим різко повертає голову до мене. Нахиляється ближче. Надто близько.

Настільки, що я відчуваю його подих на своїй шкірі. Відчуваю тепло. Відчуваю його присутність так гостро, що на мить забуваю, як дихати.

Його очі дивляться прямо в мої. Темні. Глибокі. Незвично серйозні.

– Ти думаєш, усе так просто, Алісо? – тихо питає він.

Його голос звучить інакше. Нижче. Ближче. І я раптом розумію, що зайшла надто далеко. Але відступати вже не можу.