Розділ 6

Я довго прощаюся з Яною і Лізою. Вони обіймають мене за ноги, не хочуть відпускати, і я ледве стримую усмішку, хоча всередині щось боляче стискається.

– Тітонько Алісо, ти ще прийдеш? – питає Ліза, дивлячись на мене своїми великими очима.

– Звісно, прийду, – тихо відповідаю, гладячи її по голові.

– Обіцяєш? – це вже Ліза.

– Обіцяю.

Мама стоїть у дверях кухні, витираючи руки рушником. Тато сидить у своєму кріслі й удає, що дивиться телевізор, хоча я знаю – він просто не хоче, щоб я бачила його очі.

Я беру сумку, взуваюся і виходжу на сходовий майданчик. І, як і кожного разу, чую за спиною тихі кроки. Аня йде за мною.

Вона виходить слідом і тихо зачиняє двері, щоб ніхто не почув нашої розмови. Ми стоїмо кілька секунд мовчки.

– Алісо… – починає вона, і я вже знаю, що буде далі.

– Не починай, – зітхаю.

Але вона не слухає.

– Вибач, – каже тихо. – За все це. За те, що через мене в тебе стільки роботи. Що тобі доводиться… – вона ковтає слова. – Жити так.

Я дивлюся на неї. Вона виглядає втомленою. Змученою. І такою винною, що мені хочеться просто обійняти її й забрати цей біль.

– Аню, – кажу м’яко. – Все добре.

– Ні, не добре, – хитає вона головою. – Я знаю, що не добре. Але я обіцяю, що це зміниться. Я знайду нормальну роботу. Скоро. Таку, щоб могла сама забезпечувати дівчат. Щоб тобі не доводилося…

Вона не договорює. Я чую ці слова щоразу, коли приїжджаю. Щоразу. І щоразу вона справді старається. Бере підробітки. Працює ночами. Робить усе, що може. Але досі не знайшла нічого, що було б стабільним. Щось, що дозволило б їй нарешті стати на ноги.

– Ти вже робиш достатньо, – кажу. – І я допомагаю не тому, що повинна. А тому, що хочу.

– Але в тебе ж має бути своє життя, – шепоче вона.

Я усміхаюся.

– Воно в мене є.

Це не зовсім правда, але зараз не час для цього.

Вона дивиться на мене ще кілька секунд, а потім обіймає. Міцно. Як тоді, коли ми були дітьми та боялися грози.

– Дякую тобі, – каже вона.

– Усе добре, – повторюю я.

І ми обидві знаємо, що ця розмова повториться знову.

Я спускаюся сходами, відчуваючи її погляд на спині. Виходжу на вулицю, вдихаю холодне повітря і сідаю в автомобіль. Кілька секунд просто сиджу, поклавши руки на кермо.

У мене є робота. Є обов’язки. Є причина, через яку я не можу просто піти.

І через три дні я полечу в Мадрид. Навіть якщо серце підказує, що ця поїздка змінить усе.

Наступні три дні пролітають у шаленому темпі. Я працюю, як машина. Переношу зустрічі, переписую графік, узгоджую дзвінки, скасовую одні переговори й ставлю інші на нові дати. Мій календар виглядає так, ніби хтось пролив на нього чорнило – усе перекреслене, переписане, пересунуте.

Паралельно я збираю речі. Відчиняю шафу ввечері й довго дивлюся на свій одяг, не зовсім розуміючи, що взагалі потрібно брати в Іспанію на… весілля брата свого боса. Це звучить настільки абсурдно, що я досі не звикла до цієї думки.

Я складаю сукню. Потім ще одну – на всяк випадок. Туфлі. Косметику. Документи. І намагаюся не думати про те, як усе це дивно.

Але найдивніше – це Максим. Він… віддалився.

Ми розмовляємо суто по роботі. Коротко. Чітко. Без зайвих слів. Без його звичних підколів. Без тих поглядів, які іноді доводили мене до сказу.

Він навіть не телефонує вночі. Жодного разу. Не просить забрати його з клубу. Не змушує шукати подарунки для чергової жінки. Не пише повідомлення о першій ночі.

Я працюю з дев’ятої до шостої і йду додому. І це дивно. Це вперше на моїй пам’яті, коли Максим Орлов поводиться як нормальний роботодавець.

У мене виникає відчуття, що він щось задумав. Що ця тиша – лише затишшя перед бурею. Я ловлю себе на тому, що спостерігаю за ним крадькома. За тим, як він працює. Як дивиться на екран. Як іноді завмирає, ніби про щось думає.

Він виглядає напруженим. І це не схоже на нього. Можливо… він теж хвилюється. Через Мадрид. Через родину. Через весілля. Можливо, він просто зайнятий своїми думками й тому не має часу діставати ще й мене.

Я намагаюся переконати себе, що це нормально. Що це просто робота. Просто поїздка. Просто ще один обов’язок. Але десь глибоко всередині я відчуваю: ця подорож змінить наші правила гри. І питання лише в тому – на чию користь.