Розділ 5.1

– Тітонька Аліса!

Яна і Ліза. Дві маленькі копії моєї сестри. Три роки чистої енергії, шуму і безмежної любові. Вони дивляться на мене однаковими великими очима, а потім одночасно кидаються обіймати мої ноги.

– Привіт, мої хороші, – я нахиляюся та обіймаю їх обох, вдихаючи знайомий дитячий запах.

– Мамо! Тітка Аліса прийшла! – кричить Яна кудись у квартиру.

З глибини коридору з’являється Аня. Моя старша сестра. Втомлена, але усміхнена. Вона геть на мене не схожа – ні кольором волосся, ні характером. 

Тато завжди каже, що у мене значно більше характеру, ніж у неї. Але він ще не бачив, як я бігаю за своїм босом. В ті моменти моєму характеру можна хіба що поспівчувати. 

– Ти приїхала, – Аня усміхається і намагається пригладити каштанове волосся, що вибилося з гульки. 

Я киваю.

Так склалося, що життя Ані розвалилося рік тому. Її чоловік просто пішов. Без пояснень. Без відповідальності. Залишив її з двома маленькими дітьми і купою проблем. Їй нічого не залишалося, як повернутися додому. До батьків.

І тоді я вперше по-справжньому зрозуміла, що означає слово “відповідальність”.

Мама працює куховаркою в садочку. Батько… батько більше не працює. Після серцевого нападу лікарі категорично заборонили будь-які навантаження. Він і досі виглядає сильним, але я знаю, що це лише оболонка.

Вони ледве тримаються.

Аня старається. Дуже. Але двоє дітей, рахунки, їжа, одяг… це більше, ніж одна людина може витягнути сама.

І саме тоді я зробила свій вибір. Саме тому я погоджуюся на все, що пропонує Максим Орлов. Саме тому я не сперечаюся, коли він телефонує о третій ночі. Саме тому я беру його гроші. Не для себе. Для них.

Щоб у Яни і Лізи було нормальне дитинство. Щоб Аня могла дихати. Щоб батьки не рахували кожну копійку перед тим, як купити ліки.

Вибору в мене немає.

Я дивлюся на племінниць і розумію: я полечу в цей клятий Мадрид. Що б не задумав мій бос. Бо іноді свобода – це розкіш, яку ти просто не можеш собі дозволити.

Я дозволяю Яні і Лізі тягнути мене у вітальню, хоча сили вже давно на нулі. Вони цього не помічають – і слава Богу. Для них я просто тітка Аліса. Та, яка завжди усміхається, завжди обіймає і завжди знаходить сили погратися.

Ми будуємо вежу з кубиків. Яна спеціально валить її, і Ліза голосно сміється, плескаючи в долоні. Я падаю поруч на килим, вдаючи, що це найстрашніша катастрофа в моєму житті, і вони регочуть ще голосніше.

У ці моменти я забуваю про все. Про Максима. Про Мадрид. Про гроші. Про відповідальність, яка важить більше, ніж повинна.

– Алісо, мий руки, вечеряти будемо! – чути голос мами з кухні.

Ми всі переміщаємося туди, як маленький караван. Я допомагаю дівчатам сісти на стільці, поправляю їм волосся, цілую в маківки.

Я люблю ці вечори. Прості. Домашні. Коли можна сидіти за столом, слухати знайомі голоси, сміятися з дрібниць і хоча б на кілька хвилин не думати про те, як прожити наступний місяць.

На щастя, останнім часом я заробляю достатньо. Вистачає і мені, і їм. Ніхто не знає, чого це мені коштує. Скільки нервів. Скільки безсонних ночей. Скільки разів я ковтала образу, щоб просто втриматися на цій роботі. Але я все одно вдячна. Бо ця робота – моя опора. І я триматимуся за неї руками й ногами.

– До речі, – кажу, коли ми вже всі сидимо за столом. – Мені потрібно вам дещо сказати.

Вони дивляться на мене. Мама насторожено. Аня – втомлено. Тато – уважно.

– Я лечу до Мадрида, – додаю. – З Максимом Сергійовичем. На весілля його брата. І… заодно по роботі.

На кілька секунд у кухні стає тихо. Першим реагує тато.

– Це неправильно, – каже він твердо.

Я зітхаю. Ми вже проходили це.

– Тату…

– Ти не повинна виконувати всі забаганки свого боса, – продовжує він. – Це не нормально.

– Це робота, – спокійно відповідаю. – За яку добре платять.

– Я вийду на роботу, – раптом каже він, і я одразу напружуюся. – Тобі не доведеться…

– Ні, – перебиваю я різко. – Тобі не можна працювати. 

Він хмуриться.

– Я не інвалід, Алісо.

– Але лікарі заборонили, – тихіше кажу я. – І буде краще, якщо ти просто відпочиватимеш. Я про все подбаю.

Мама мовчить. Вона не дивиться ні на мене, ні на тата. Я знаю цей погляд. Вона на його боці. Як дружина. Але як мати – розуміє, що без моєї роботи ми всі опинимося в дуже складному становищі.

Аня взагалі не піднімає голови. Вона дивиться в тарілку, ніби там є відповіді на всі питання. І я знаю, що вона думає. Вона звинувачує себе. Бо це вона повернулася додому. Бо це її діти. Бо це через неї моє життя перетворилося на нескінченну гонитву за грошима.

Але це неправда. І я обов’язково скажу їй це пізніше. Обійму. Підтримаю. Нагадаю, що вона не одна.