Розділ 5

Голос мого боса по внутрішньому телефону звучить коротко й беземоційно:

– Алісо, зайди.

Я на мить завмираю, дивлячись на чорний екран, ніби він може підказати, чого очікувати. Розмова з матір’ю минула… і вона зробить його більш людяним, або навпаки – ще нестерпнішим.

Я встаю, поправляю край сукні й заходжу до кабінету.

Максим стоїть біля столу, але не дивиться на мене одразу. Його пальці нервово постукують по поверхні – тихо, ритмічно, видаючи те, що він намагається приховати. Зовні він виглядає спокійним. Надто спокійним. А от всередині…

Я зупиняюся навпроти й мовчу, чекаючи.

Якщо чесно… мені б хотілося, щоб вони з матір’ю нарешті помирилися. Кожного разу після її дзвінків він стає ще холоднішим, ще різкішим. І здається, ніби весь світ винен у тому, що вона просто хоче бути частиною його життя.

Максим нарешті піднімає на мене погляд. І на мить мені здається, що я бачу щось дивне. Незвичне. Щось дуже людяне. Наче розкаяння. Або сумнів.

Але це зникає так швидко, що я навіть не впевнена, чи не здалося. Він одразу опановує себе.

– Через три дні ми летимо в Мадрид, – каже рівно. – На весілля мого брата. І заодно вирішимо кілька робочих питань.

Я кліпаю очима.

– Ми? – перепитую, не встигнувши приховати здивування.

– Так. Ми, – підтверджує він.

Я автоматично киваю, хоча всередині з’являється дивне відчуття. Навіщо мені летіти з ним на весілля? Це ж не відрядження. Це… особисте.

– Максиме Сергійовичу, – обережно починаю я, – можливо, я буду там зайвою? Це ж сімейне свято…

Він різко піднімає на мене очі, ніби мої слова його зачепили. Починає ходити кабінетом туди-сюди, проводячи рукою по підборіддю.

– Ні, – каже швидко. – Твоя присутність обов’язкова.

Я хмурюся. Нічого не розумію. Невже мій бос хоче, щоб я і в Іспанії йому спину прикривала? 

– Мама також тебе запрошувала, – додає він, не дивлячись на мене. – Вона… скучила.

Я піднімаю брову. Це звучить дивно. Дуже дивно.

– І тобі не завадить відпочинок, – продовжує він. – Ти багато працюєш.

Я фиркаю, не стримавшись.

– Такий собі відпочинок, якщо ми їдемо туди по роботі.

Він лише киває, ніби взагалі мене не чує. Продовжує ходити, занурений у власні думки. Наче ця розмова відбувається не зі мною, а десь у нього в голові.

Я мовчу, спостерігаючи за ним. І мені здається, ні – мої відчуття просто кричать, що він щось приховує. Щось важливе. І чомусь мені здається, що ця поїздка змінить значно більше, ніж просто його графік.

– Тому замов нам квитки на бізнес-клас і перенеси всі зустрічі, – каже він нарешті, зупиняючись. 

– Добре, – повільно киваю. – Одразу замовити квитки назад? Скільки ми там пробудемо? День чи два? 

– Щонайменше тиждень. 

– Ви жартуєте? – я вже не можу приховувати здивування і роздратування. 

– Ні. 

– Максиме… – хочу сказати все, що про нього думаю, але він мене зупиняє:

– За цю поїздку ти отримаєш премію. Дуже хорошу премію, – дивиться на мене так, наче переконаний, що, почувши про кругленьку суму, я миттєво прийму його умови. 

На жаль, цей тип надто добре мене знає. 

– Ну, якщо так… – зітхаю. 

– От і домовились. Можеш йти, – Макс киває на двері, наче його вже дістала розмова зі мною. 

Я киваю і швидко залишаю кабінет. Вже в приймальні готую собі каву і ніяк не можу зрозуміти, що це щойно було. 

Знаючи Макса хоч трохи, я навіть не сумніваюсь, що він бере мене з собою не просто так. Я завжди рятую його зад, і, швидше за все, саме цим мені доведеться займатися і в Мадриді. 

Така собі перспектива, якщо чесно, але вибору у мене немає. Думка про хорошу оплату зводить мої вагання нанівець. 

Я допиваю чергову чашку кави й одразу шкодую, що не зробила її міцнішою. Схоже, мій організм вирішив оголосити страйк. Голова важка, думки повільні, але часу на слабкість немає.

Я сідаю за комп’ютер і відкриваю сайт авіакомпанії. Мадрид. Через три дні.

Курсор блимає в полі пошуку рейсів, а в мене всередині – дивне, липке передчуття. Таке, ніби цього разу мені не варто слухати свого боса. І справа зовсім не в грошах.

Гроші мені потрібні.Дуже.

І я чудово знаю, що Максим вважає мене меркантильною. Йому зручно думати, що я погоджуюся на його нічні виклики, на квіти колишнім, на витівки й авантюри лише через зарплату.

Насправді це не так.

І якби не одна важлива подія в моєму житті… я б ніколи не терпіла свого боса-ідіота. Ніколи б не дозволила йому командувати мною поза межами здорового глузду.

Але він цього не знає. І за весь час, що я тут працюю, жодного разу не поцікавився, чому я погоджуюся. Чому не звільняюся. Чому терплю. І, мабуть, не поцікавиться.