Розділ 4.1

Та як би я не намагався, думки вперто крутяться навколо слів Алекса.

Ідея божевільна. Абсурдна. Нереальна. Я це розумію головою. Але варто Алісі з’явитися в кабінеті – з кавою, з паперами, з короткими фразами, як я ловлю себе на тому, що не зводжу з неї погляду.

Вона рухається впевнено. Стримано. Професійно. І з таким виразом обличчя, ніби кожна хвилина поруч зі мною – це ще один тест на витримку.

У мене свербить язик. Реально. Запитати її. Просто кинути між іншим. Подивитися на реакцію. Але я надто добре знаю Алісу.

Вона не погодиться.

У неї є межі – чіткі, жорсткі. І ця пропозиція точно за ними. Вона терпить мене лише тому, що я плачу їй гроші. Хороші гроші. Вона не боїться мене, не заглядає в рот, не будує ілюзій. І, якщо бути чесним, мене це одночасно бісить і… чіпляє.

Коли я знову ловлю себе на тому, що витріщаюся на неї довше, ніж дозволено етикетом, Аліса раптово піднімає погляд.

– У мене щось на обличчі? – питає прямо. Без кокетства. Без страху.

Чорт.

– Ні, – я криво всміхаюся. – З обличчям усе добре. Я просто задумався.

Вона дивиться на мене ще секунду – недовірливо – і мовчки виходить з кабінету.

Я відкидаюся на спинку крісла і проводжу рукою по обличчю. От і все. Навіть думати не варто. Але доля, схоже, вирішує інакше.

Менше ніж за хвилину двері знову відчиняються. Аліса заходить уже не так упевнено, як раніше. Трохи спантеличена. З телефоном у руці.

– Максиме Сергійовичу… – починає вона. – Ваша мама телефонує. Знову.

Я дивлюся на екран ноутбука, потім – на неї. І раптом розумію: тікати більше не має сенсу. 

– Добре, – кажу після паузи. – Давай сюди.

Вона кліпає очима, ніби не очікувала такої відповіді, але підходить ближче і простягає мені телефон.

– Ви впевнені?

– Так, – відповідаю коротко.

Я беру телефон у руку. Глибоко вдихаю. Чекаю, поки Аліса залишить кабінет, і лише після цього кажу:

– Мам.

– Нарешті! – голос мами зривається одразу, щойно я беру слухавку. – Ти взагалі уявляєш, що зі мною робиш? Я не можу додзвонитися до рідного сина! Ти зовсім совість втратив? Ти мене до інфаркту доведеш!

Я закочую очі – на щастя, вона цього не бачить. Інакше до списку претензій додалася б ще одна.

– Мам, давай без драми, – кажу рівно. – Я знаю, що у тебе все чудово зі здоров'ям. А я був зайнятий.

– Зайнятий він! – фиркає вона. – Ти думаєш, тобі вдасться уникати цієї розмови? Навіть не мрій. Ти зобов’язаний приїхати на весілля до брата. Інакше… – вона робить паузу, – інакше я більше не хочу тебе ні бачити, ні чути.

Я стискаю губи. Ми обоє чудово знаємо, що це неправда. Мама ніколи не дасть мені спокою. Але озвучувати це – зайве.

– Я люблю тебе, і люблю брата, – кажу спокійно. – Але в мене зараз надто багато роботи. Я обов’язково надішлю подарунок. 

– Подарунок?! – її голос підвищується ще на октаву. – Ти що, з глузду з’їхав? Усі тебе чекають у Мадриді! Вся родина! Якщо ти не прилетиш, я сама приїду і притягну тебе на весілля за вухо!

Я фиркаю.

– Мам, я вже не маленький хлопчик. Навряд чи в тебе це вийде.

– Хочеш перевірити? – холодно питає вона. – Завтра ж буду біля тебе.

У мене всередині щось обривається. Я навіть уявляти не хочу цю картину: мама в моєму пентхаусі, розгромлений графік, нескінченні розмови, контроль, ультиматуми. Я нервово проводжу рукою по обличчю.

– У мене справді мало часу, – кажу вже стриманіше. – Я хотів би прилетіти. Але зараз це просто неможливо.

– Неможливо, бо ти одружений зі своєю роботою! – відрізає вона. – Тобі потрібна дівчина, Максиме. Нормальна дівчина. Бо ти зовсім відбився від рук. У тебе нічого немає, крім роботи!

Я відкриваю рот, щоб заперечити. Сказати щось звичне. Відмахнутися. Змінити тему.

Але замість цього… раптом чую власний голос.

– Вона в мене є.

Що? Це я сказав?

– Хто? – нарешті питає мама.

І от саме в цю секунду я розумію, що щойно сказав. І що назад дороги вже немає.

– Не скажу, бо ти не залишиш її в спокої, – кажу, і кожне слово віддається глухим ударом у скронях. – Ми зустрічаємося. І… вона допомагає мені стати кращим.

Я одразу ж шкодую.

За секунду. За пів. За сам факт того, що це вилетіло з мого рота.

– Ой… – мамин голос раптом стає м’яким. Надто м’яким. – Ой, Максиме… Чому ж ти мовчав?

Я заплющую очі.

– Бо це не було… – зупиняюся, – важливо.

– Не важливо?! – вона майже сміється. – Ти навіть не уявляєш, як це важливо. І вона полетить з тобою в Мадрид?

У мене стискається шлунок. Я маю сказати, що ні. Маю зупинити цю брехню поки не стало надто пізно…