Розділ 3

Я вже беру чашку з кавою, збираючись нести її у кабінет, коли робочий телефон на столі починає дзвонити. Я зупиняюся, ставлю чашку назад і беру слухавку. 

Ну звісно. Я ще не встигла прийняти дзвінок, а вже знаю, хто це. Бо такі дзвінки повторюються кожного ранку. 

Щойно відповідаю, чую знайомий голос.

– Алісо, доброго ранку, – говорить Олена Павлівна, мама Максима, і в її інтонації стільки невдоволення, що мені автоматично хочеться сісти.

Я миттєво розумію: сьогодні мені знову доведеться прикривати свого боса. Максим уже кілька тижнів уникає розмов із матір’ю, і робить це з наполегливістю людини, яка переконана, що мовчання – найкращий спосіб не посваритися.

Я не лізу в його сімейні справи. Справді. Але дещо знаю. Максим не любить говорити з матір’ю. Вони постійно сперечаються, навіть на порожньому місці. Слова швидко переходять у звинувачення, а звинувачення – у конфлікти. Тож він, мабуть, вирішив, що простіше не говорити взагалі.

От тільки Олену Павлівну це не зупиняє.

– Як у вас справи? – питає вона м’якше. – Ти добре почуваєшся? Мій син не сильно виносить тобі мізки?

– Усе гаразд, – відповідаю з усмішкою. – А як ви?

– Та нічого… – вона робить паузу. – Скажи, будь ласка, Максим уже на роботі?

Я на мить заплющую очі. І починаю вигадувати.

– Ще ні, – кажу рівно. – Вчора ввечері в нього була важлива зустріч, тож, мабуть, сьогодні він відсипається.

На тому кінці дроту чути важке зітхання.

– Я так і думала… – тихо каже вона, і мені раптом стає її шкода. По-справжньому. – Передай йому, будь ласка, щоб зателефонував мені. Це важливо.

– Обов’язково, – відповідаю, хоча ми обидві чудово знаємо, що цього не станеться.

– Дякую, Алісо, – каже вона тепліше. – Гарного тобі дня.

Зв’язок обривається. Я повільно кладу телефон на стіл і дивлюся на нього кілька секунд, ніби він може дати мені підказку, що робити далі. Потім просто зітхаю.

Передзвонювати він не буде. Не сьогодні. І, швидше за все, не завтра.

Я знову беру чашку з кавою, випрямляю плечі й іду до його кабінету, думаючи про те, що іноді я знаю про Максима Орлова значно більше, ніж хотіла б.

І що роль “буфера” між ним і світом з кожним днем стає все важчою.

Я ставлю чашку з кавою на край його столу. Запах одразу наповнює кабінет, але Максим навіть не реагує. Він уважно дивиться в екран ноутбука, щось гортає, читає, зосереджений так, ніби в цю мить у світі не існує нічого, крім цифр і графіків.

Я залишаюся стояти. Переминаюся з ноги на ногу, вже наперед знаючи: те, що я скажу далі, йому не сподобається. Але промовчати не можу. Не після цього дзвінка.

– Максиме Сергійовичу… – починаю я спокійно. – Щойно телефонувала ваша мама. Просила, щоб ви їй передзвонили.

Він повільно піднімає очі, і я одразу бачу це роздратування. Чисте. Гостре. Звичне. Таке, з яким він дивиться на світ більшу частину часу. Складається враження, що його дратує абсолютно все. Все, окрім тієї білявки, яка ще вчора так натхненно цілувала його обличчя.

Чомусь саме цей образ раптово спливає в голові. Я змахую волосся з плеча, не розуміючи, навіщо взагалі про це думаю.

– Вона телефонує уже не перший день, – зітхаю і, на власне здивування, продовжую: – Мабуть, справа справді важлива.

Його брова ледь помітно піднімається. Я добре знаю цей жест. Він означає одне: якого біса ти лізеш у мої справи? Але вголос він каже інше:

– Я сам вирішу, що мені робити, – холодно відповідає Максим. – А ти можеш повертатися до своїх обов’язків.

Тон безкомпромісний. Розмова завершена.

Я стискаю губи, не втримуюся і закочую очі. Лише на мить. Думаю, що він не помітить, бо знову втупився в монітор, але Максим помічає. 

Я розвертаюся і роблю крок до дверей.

– Алісо!

Його голос різко прорізає повітря. Грубий. Наказовий. Такий, від якого всередині все здригається. Я мало не збиваюся з кроку, але зупиняюся. Завмираю. Повільно обертаюся до нього, відчуваючи, як напруга знову піднімається десь під ребрами.

– Так? – тихо питаю. 

Максим повільно підводиться з крісла та обходить стіл.

У мене з’являється цілком логічне бажання зробити крок назад. А ще краще – розвернутися і вийти з цього кабінету, поки він не вирішив остаточно зіпсувати мені день. Але я надто добре знаю свого боса. Якщо він захоче – дістане мене навіть з-під землі.

Тому я залишаюся стояти.