Розділ 2.1

Зупиняюся біля під’їзду п'ять хвилин до восьмої і ловлю себе на дивному відчутті – це маленька, але перемога. Я встигла. Попри ніч без сну, попри каву замість відпочинку.

Я навіть не встигаю дістати телефон, як двері під’їзду відчиняються. Максим виходить на вулицю. Один. Без білявки.

Я мимоволі піднімаю брову. Схоже, він таки вірив, що я приїду. Навіть більше – вийшов трохи раніше. Або ж йому настільки набридла та нічна супутниця, що він просто втік, поки вона спала. Чомусь другий варіант здається мені значно реалістичнішим.

Він відчиняє задні двері, сідає в салон і важко відкидає голову на спинку. Заплющує очі. Виглядає втомленим. Але я ніяк це не коментую. Взагалі. 

Сьогодні я вирішила не починати розмов. Хай він задає тон. Хай він говорить.

– Їдемо до мене в пентхаус, – каже Максим, не розплющуючи очей. – Мені треба прийняти душ і переодягнутися.

Я без слів виїжджаю на дорогу і беру курс у бік центру. На щастя, його пентхаус на сусідній вулиці – швидко і без зайвих маневрів. Сьогодні це навіть зручно.

Ми зупиняємося майже одразу. Максим уже тягнеться до ручки дверей, але в останній момент завмирає і повертається до мене.

– І ще, – каже він буденно. – Відправ кур’єра з квітами. І записку. Напиши, що все було чудово, але ми більше не побачимося.

Я не витримую. Фиркаю голосно. Майже демонстративно. Його погляд миттєво стає гострим. Прямим. Він дивиться на мене уважно, ніби оцінює, наскільки далеко я сьогодні готова зайти.

– Звісно ж, – кажу я рівно. – Я все зроблю.

Кілька секунд – і він виходить з автомобіля, навіть не прощаючись.

Щойно двері за ним зачиняються, я видихаю й одразу беру телефон. Це вже автоматизм. Звична справа. Частина роботи, яку я ненавиджу найбільше, але виконую бездоганно.

Я телефоную кур’єру, коротко пояснюю завдання. Через двадцять хвилин квіти мають бути у квартирі. Записка – чітка, без двозначностей. І окремо прошу передати дівчині, щоб вона просто зачинила двері, коли буде йти. Вони автоматично замкнуться. Ключі їй не потрібні.

Закінчую розмову і на мить дозволяю собі заплющити очі. Все відбувається за сценарієм. Як завжди. І чомусь саме сьогодні це дратує сильніше, ніж будь-коли.

Я чекаю на нього майже пів години. Сиджу в машині, дивлюся в одну точку і відчуваю, як втома повільно, але впевнено накриває хвилею. Кава вже давно перестала діяти. Вона мені знову потрібна. Багато кави. Але я терплю – в офісі зможу пити її літрами, не виправдовуючись ні перед ким.

Коли Максим нарешті виходить з під’їзду, я мимоволі звертаю на нього увагу. Новий костюм. Ідеально підігнаний. Свіже обличчя. Жодного натяку на ніч без сну. 

Я навіть трохи йому заздрю.

Під шарами макіяжу я почуваюсь розбитою, мов після марафону без підготовки, а він виглядає так, ніби просто змінив картинку.

Він сідає на заднє сидіння, коротко киває – і все. Жодних слів. Ми рушаємо.

Дорога до офісу минає в тиші. Настільки глибокій, що я навіть боюся її зламати. Через дзеркало помічаю, як Максим відкидається назад і прикриває очі. Схоже, він навіть задрімав.

І це добре.

Говорити з ним зараз – останнє, чого я хочу. Кожного разу, коли він відкриває рота, з нього сиплються накази. Завдання. Дедлайни. Очікування. І мені зовсім не хочеться отримувати ще одну порцію всього цього на порожній шлунок і без сну.

Ми прибуваємо до офісу. Разом заходимо всередину. Разом їдемо в ліфті. Дзеркальні стіни безжально відбивають моє відображення – зібране, стримане, майже ідеальне. Лише я знаю, скільки зусиль це коштує.

Під дверима його кабінету Максим зупиняється.

– Принеси мені каву, – каже він, не дивлячись на мене.

– Добре, – відповідаю і просто киваю.

У приймальні я вмикаю кавоварку. Вона гуде знайомо й заспокійливо. Поки чекаю, спираюся на стільницю і на мить дозволяю собі видихнути.

Завтра – субота.

Ця думка гріє більше, ніж кава. Можливо, він таки дасть мені спокій хоча б на два дні. Без дзвінків посеред ночі. Без його коронних усмішок і наказів.

Хоча… знаючи Максима Орлова, в дива вірити не варто.

Кавоварка клацає, сигналізуючи, що напій готовий. Я беру чашку і вирівнюю плечі. Робочий день почався. І щось мені підказує – він буде дуже і дуже довгим.