Розділ 2

Я паркуюся перед під’їздом і нарешті глушу двигун. Тиша в салоні здається майже благословенням. Я вже майже фізично відчуваю, як заїжджаю у двір, підіймаюся сходами, падаю в ліжко й видираю для себе ще кілька годин сну перед роботою.

Нехай швидше вилазять. Нехай це вже закінчиться.

Вони виходять з автомобіля. Двері грюкають. Білявка сміється, Максим щось шепоче їй на вухо. Я вмикаю поворотник, готова рушити… і тут…

Тук-тук.

Я завмираю. Стук у вікно з мого боку. Звісно ж.

Я повільно опускаю скло – і Максим нахиляється. Надто близько. Його обличчя опиняється буквально за кілька сантиметрів від мого, і чомусь у грудях щось неприємно стискається. Його парфум – той самий, що білявка так захоплено хвалила – тепер і тут.

Мені ніяково. Абсолютно недоречно приходить це відчуття. Я цього не люблю.

Я трохи відхиляюся назад і піднімаю брови.

– Ще якісь розпорядження, Максиме Сергійовичу? – сухо питаю я.

Він дивиться на мене кілька секунд мовчки. Потім усміхається. Своєю коронною усмішкою. Самовдоволеною. Дратівливою. Такою, від якої хочеться або бовкнути щось різке, або вдарити його по носі.

– Завтра, – каже він спокійно. – Точніше, вже сьогодні. О восьмій я чекатиму тебе тут. На цьому ж місці.

У мене всередині щось вибухає.

– О восьмій? – перепитую, не приховуючи обурення. – Ви серйозно?

– Абсолютно, – він все ще усміхається. – Не запізнюйся, Алісо.

Я готова послати його під три чорти. Просто зараз. Без фільтрів і посадових інструкцій. Але натомість стискаю зуби так сильно, що аж болить щелепа.

– Зрозуміла, – кидаю я холодно.

Він ще мить дивиться на мене, ніби чекає чогось. Потім випрямляється, відступає на крок і легенько стукає по даху машини – знак, що я можу забиратися.

– Гарної ночі, Алісо.

Я різко підіймаю скло і, не дивлячись на нього, знову заводжу двигун.

Спати? Та де там.

Якщо мені треба бути тут о восьмій, то ці кілька годин сну вже не мають жодного сенсу. В голові крутиться тільки одне: що, чорт забирай, він знову задумав?

Я різко рушаю з місця, залишаючи їх позаду, і ловлю себе на дуже неприємній думці. Макс дратує мене настільки, що хочеться його придушити, але він мій бос і добре платить за те, щоб я терпіла його вибрики, тому… в мене немає іншого вибору. 

О восьмій – так о восьмій. 

Я зачиняю за собою двері квартири і, навіть не вмикаючи світла в коридорі, одразу прямую у ванну. Одяг летить на підлогу, а я стаю під душ і дозволяю гарячій воді литися просто на плечі й шию.

На годиннику – половина п’ятої.

Цифри світяться безжально чітко, і я добре розумію: якщо зараз ляжу в ліжко, то, швидше за все, просто не почую будильник. Або прокинуся тоді, коли буде вже пізно. Ризикувати я не збираюся.

Я довго стою під струменем води, заплющивши очі. Вода змиває все, але не втому. Вона осідає десь глибоко, тягне вниз, робить рухи повільнішими.

Після душу я сушу волосся, вкладаю пасма. Перед дзеркалом наношу макіяж – ретельно, зосереджено, приховуючи темні кола під очима. Я вмію це робити. Навчилася давно.

Потім відчиняю шафу і на мить завмираю. Сьогодні потрібна броня.

Мій вибір зупиняється на сірій сукні. Вона ідеально лягає по фігурі, стримана, без зайвих деталей. Волосся залишаю розпущеним – нехай падає на плечі. Я дивлюся на своє відображення і намагаюся не думати, скільки кави знадобиться, щоб це обличчя виглядало живим.

На кухні я готую каву. П’ю одну чашку. Потім другу. Потім третю – майже не відчуваючи смаку. В очах пече, ніби туди справді насипали піску, думки плутаються, але я тримаюся.

Коли годинник показує сьому ранку, я вже знаю: час їхати.

Мій будинок на краю міста. Квартира Максима – майже в центрі. Один затор – і я запізнюся. А цього він мені точно не пробачить.

Я беру ключі, сумку і виходжу з квартири. Краще приїхати раніше й чекати під під’їздом, ніж стояти в заторі й дивитися, як хвилини тікають.

Все одно в мене немає вибору.

Я сідаю в машину, заводжу двигун і виїжджаю на ще напівпорожні вулиці міста, думаючи лише про одне: треба тримати себе в руках, як би Макс мене не провокував. Ця робота мені потрібна, і я проковтну все, що мій бос мені запропонує. Думаю, він і сам це чудово знає.