Розділ 1.1

Навігатор приводить мене до потрібної точки і я навіть не дивуюсь тому, що бачу. Нічний клуб. З яскравою, сліпучою вивіскою і двома охоронцями біля входу, які виглядають так, ніби готові відкрутити комусь голову. 

Я навіть не дивуюся. Ну звісно. Де ж іще має бути Максим Орлов о третій ночі?

Глушу двигун і кілька секунд просто сиджу, дивлячись крізь лобове скло. Музика з клубу долітає навіть сюди – глуха, нав’язлива, дратівлива. І чомусь саме сьогодні мій бос вирішив, що я йому катастрофічно потрібна. Саме зараз. Саме тут.

Я дивлюся на себе – рвані джинси, звичайна біла футболка, волосся зібране в недбалу гульку. Про макіяж я навіть не згадувала. Останнє, що я зроблю в цьому житті – це вийду з цієї машини і зайду туди.

Я швидко набираю повідомлення.

“Я на місці.”

Відповідь приходить майже миттєво.

“Буду за 5 хвилин.”

Я фиркаю і кидаю телефон на пасажирське сидіння. П’ять хвилин. Звісно.

Час тягнеться нестерпно повільно. Я нервово стукаю пальцями по керму, переводжу погляд з годинника на телефон і назад. В голові автоматично вмикається калькулятор: скільки мені залишилося спати, якщо я повернуся зараз… якщо через десять хвилин… якщо через пів години.

Завтра робочий день. Повноцінний. Завалений справами. І якщо Орлов дозволить собі прийти пізніше – його ніхто не засудить, бо він гендиректор. Мені ж ніхто нічого не скасовував.

П’ять хвилин перетворюються на десять. Потім – на п’ятнадцять. Я вже серйозно думаю просто поїхати, коли двері клубу нарешті відчиняються. І, звісно ж, він виходить не один.

Максим з’являється в обіймах довгоногої білявки. Вона практично висить у нього на шиї, сміється з чогось, притискається, ніби боїться втратити рівновагу або його увагу. Він щось шепоче їй на вухо, і вона сміється ще голосніше.

Я фиркаю собі під ніс. Ну так. Класика.

Вони прямують до автівки повільно, не поспішаючи, ніби час належить тільки їм. Вона дивиться на нього з таким виразом, що мені навіть на мить стає її шкода. Вона думає, що зловила своє щастя за хвіст. Що це щось важливе. Що він – не такий, як інші.

Бідна.

Завтра зранку саме я писатиму їй повідомлення. Акуратно. Ввічливо. Холодно. Про те, що на цьому все закінчено. І що на знак “подяки” їй відправлять або букет квітів, або якусь прикрасу – на згадку про ніч з Максимом Орловим.

Вони підходять ближче. Максим нарешті помічає мене в автомобілі й усміхається тією самою самовдоволеною усмішкою, яку я ненавиджу всією душею.

Парочка залазить на заднє сидіння так, ніби це їхній особистий світ, у який я випадково зазирнула. Двері зачиняються глухо, і простір у салоні миттєво змінюється – стає тісніше, гучніше, чужіше.

Білявка помічає мене одразу. Її погляд ковзає по моїй спині в дзеркалі, зупиняється на обличчі, і губи кривляться.

– А це ще хто? – невдоволено тягне вона, навіть не намагаючись знизити тон.

– Моя помічниця, – спокійно відповідає Максим, ніби мова йде про щось абсолютно буденне. Типу портфеля чи телефону.

Білявка хмуриться, явно не задоволена відповіддю.

– Помічниця? – перепитує вона, нахиляючись трохи вперед. – А чого це твоя помічниця їздить за тобою о третій ночі?

Гарне питання. Мені б теж хотілося знати.

Максим не відповідає. Він навіть не дивиться на неї. Його погляд зупиняється в дзеркалі заднього виду – прямо на моєму обличчі. Я піднімаю очі і дивлюся у відповідь.

Я не збираюся відводити погляд. Не сьогодні. Не зараз. У грудях тисне злість, гаряча і різка. Так, він мій бос. Так, він має владу. Але це… це вже переходить усі межі. І він це прекрасно знає.

Кілька секунд ми просто дивимося одне на одного. Без слів. Без усмішок. Без гри. Його увагу відволікають теплі губи білявки, що торкаються його щоки, потім шиї. Вона щось муркоче, притискається ближче, і Максим дозволяє їй це – легко, звично, без зусиль.

Я закочую очі і заводжу двигун. Я не питаю, куди їхати. Мені це не потрібно.

Я знаю, що для таких ночей у Максима є окрема квартира. А живе він у пентхаусі, куди таким ось подружкам не можна. Там була лише я, і то, тільки тому, що Максу в неділю терміново знадобилися якісь документи. 

Завтра зранку він поїде, поки вона спатиме. А потім дасть мені завдання. Квіти чи прикраса. Чемне повідомлення. Крапка.

Я міцніше стискаю кермо і намагаюся не думати про це. Не слухати пискливий голос поруч, який без кінця верзе якусь нісенітницю.

– Ти так гарно пахнеш… У тебе такі очі… І тіло просто неймовірне…

Я рахую повороти. Світлофор за світлофором. Дихаю рівно. І все ж, у черговий раз закотивши очі, я знову ловлю його погляд у дзеркалі.

Цього разу всього на одну мить мені стає ніяково. Я дозволяю собі сьогодні занадто багато. Дивлюся надто прямо. Думаю надто голосно. І добре розумію, що Максиму це може не сподобатися.

Але замість холодного зауваження чи знайомого тиску… він усміхається. Коротко. Ледь помітно. Так, ніби йому подобається моя злість. Так, ніби він це все спеціально робить.