Розділ 1

Телефон починає дзвонити так раптово, що здається – він б’є просто по нервах. Я стогну в подушку, не розплющуючи очей. Тіло важке, сон ще відлунюється у спогадах, голова гуде після короткого сну. Я сплю – або принаймні намагаюся це робити. І є лише одна людина у світі, яка може телефонувати мені о третій ночі без вагань.

Я повільно тягнуся до тумбочки, намацую телефон і сідаю на ліжку, протираючи очі пальцями. Навіть не дивлюся одразу. Не потрібно. Екран знову загоряється – і я видихаю крізь зуби.

Максим Орлов.

Ну звісно.

Я приймаю виклик, але не встигаю нічого сказати, як у слухавку вривається музика. Гучна. Нав’язлива. Важка. Десь на фоні – сміх, голоси, дзенькіт келихів. 

Схоже, комусь дуже весело.

– Вороніна, – голос мого боса звучить впевнено й надто бадьоро для цієї години. – Ти мені потрібна.

Він навіть не питає, чи я сплю. Звісно, не питає. Бо йому на це начхати.

Я мовчу кілька секунд, намагаючись не сказати перше, що приходить у голову. Щелепи напружуються самі собою.

– Максиме Сергійовичу, – нарешті відповідаю я холодно, – зараз третя година ночі.

– Я знаю, – легко кидає він, і я чую усмішку в його голосі. – І?

Це “і” вибиває повітря з легенів сильніше, ніж якби він накричав на мене.

– Ти мені потрібна просто зараз, – продовжує він, не знижуючи тону. – І мені начхати, котра година.

Я стискаю телефон так міцно, що пальці болять. Голова ще важка від сну, але роздратування накочує миттєво.

– Ви серйозно? – тихо питаю. – Це не може почекати до ранку?

Кілька секунд – лише музика і сміх на фоні. Потім його голос стає трохи гучнішим, ніби він відходить убік.

– Ні, Алісо, – каже він спокійно. – Не може. Я ж за це плачу тобі гроші, чи не так? 

Я мовчу, бо цей мудак має рацію. Він платить мені багато, бо хоче, щоб я виконувала всі його забаганки. Ось зараз саме одна з них. 

– Одягайся. Я скину адресу, – кидає холодно, і зв’язок обривається.

Я дивлюся на чорний екран, відчуваючи, як у грудях повільно закипає злість. Він навіть не дав мені відповісти. Як завжди. Як ніби я – частина його нічного плану, пункт у списку справ між келихом вина і черговою усмішкою якоїсь жінки.

Я відкидаю ковдру і різко встаю з ліжка.

– Який же ти мудак, Орлов… – шепочу в темряву і бреду до шафи, щоб знайти одяг. 

Минає рівно десять хвилин, коли я залишаю свою квартиру і їду ліфтом вниз. Сідаю в автівку, яка належить компанії і яку виділив для мене добрий бос саме для ось таких ситуацій. 

Я працюю помічницею генерального директора вже два роки. Два. Довгих. Роки. І якби мене хтось запитав, у чому мій головний талант, я б без роздумів відповіла: виживати.

Велика будівельна компанія – це ритм, дедлайни, мільйони в кошторисах, нерви на межі і постійний рух уперед. І я це люблю. По-справжньому. Мені подобається тримати все під контролем, зводити хаос у таблиці, встигати там, де інші здаються. Я знаю, що я на своєму місці.

Але у всій цій чудовій картинці є одна темна пляма, яку ніяк не вивести. Мій бос – блискучий керівник і водночас людина, з якою неможливо співіснувати в одному часовому поясі без внутрішнього крику. Його характер – це окремий вид стихійного лиха. Самозакоханий, різкий, їдкий, із тим особливим талантом сказати одну фразу так, що хочеться або вдарити, або усміхнутися… і вдарити трохи пізніше.

Він прекрасно знає, що робить. І ще краще знає, як це робити так, щоб вивести мене з себе.

І так, він бабій. Такий, що мені реально не вистачить пальців – ні на руках, ні на ногах – щоб порахувати всіх жінок, які пройшли через його тіло за ці два роки. 

Найгірше навіть не це. Найгірше – іноді я допомагаю йому з ними розставатися. Або купувати для них квіти чи подарунки. Або писати повідомлення від імені Максима про те, що їм треба розійтися.

Так, це теж входить у мої обов’язки. Пояснити, що “він зараз дуже зайнятий”. Ввічливо натякнути, що “нічого серйозного не планувалося”. А іноді – просто заблокувати номер і повідомити охороні, щоб цю особу більше не пускали. 

Він не любить серйозних стосунків. Він любить швидко, яскраво і без зобов’язань. А я… я просто стою між ним і наслідками його рішень.

І знаєте, що найгірше? Він чудово бачить, як мене це дратує. І отримує від цього якесь збочене задоволення.

Мої любі, я дуже рада, що ви прочитали перший розділ моєї нової історії) Одразу хочу сказати, що ця книга буде дуже веселою, моментами напруженою та емоційною. Поганець - бос і дівчина, яка змушена виконувати усі його накази... Але, вона ще навіть не здогадується, який сюрприз чекає її попереду))) 

Готові поринути в цю книгу зі мною? Тоді вперед! 

Обіймаю вас! Ваша Уляна Пас!