2.3

ОКСАНА

Маня з Мишком навперебій розповідають про басейни і те, що потрібно заїхати в місто купити жилети.

—Для плавання! — вигукує малеча.

А мої очі не знають на кому з них спинитися, бо я до такої поїздки не була готова. А ще прекрасно розумію: вони його не спровадили, навпаки — він їх купив. І зовсім не цукерками...

—Стоп! — вигукую, аби ці торгаші нарешті зупинилися. — Не до Алабая. Для вас він Андрій Олексійович! І по-друге...

Переводжу погляд на чоловіка, який схрестив перед собою руки і спостерігає цю ранкову імпрезу малих терористів з вимогами "гайда" і "терміново". До моїх звивин повільно доходить, що він нас переграв. І зараз чомусь впевнена — козирів у нього значно більше, ніж у мене.

Прекрасно, хай його за ногу!.. Тепер я не знаю, що сказати власним дітям.

—А можна я візьму камуру у діда Петра? — довершує допит Михась.

—Ні! Ми...

—Камуру діда Петра брати не потрібно, — Макс робить крок до нас, вкотре перервавши мене.

"Вирішив включитися у роль вихователя?" — Шмагаю його поглядом куди тільки дістаю!

Чорт, туди — не дивимось!

—У місті заїдемо в крамницю і все купимо. А зараз — швиденько. — Він ще й підганяє!..

—Ми нікуди не поїдемо, — підіймаюся на ноги.

—Ти не зрозуміла, Оксано. — Макс дивиться на мене масним поглядом, зупиняючись на ключицях. Ненадовго. Наступна його зупинка у моїх очах. — Це друга причина, з якої я тут. У нього цього тижня багато зустрічей, а залишати Олю саму в маєтку він не бажає, тому... збирайтеся. У вас... — Макс підводить руку, на якій годинник, — пів години.

Вагоме запевнення... За Олею скучила не лише я, а й діти. Першу причину знати не збираюся. Хай собі планує що завгодно, а мене воно не стосується.

—Я не була готова до цієї поїздки. У мене птиця, дім, город... Потрібно було попередити заздалегідь. — Це мої останні слова, які можуть хоч якось підкосити його впевненість в геройстві.

—Збирайтеся. Я все владнаю. — каже мені, а сам повертається і йде з двору.

Дивлюся услід цьому красеню-нахабі. Він... хоч інколи може помилятися?!

—Ура! До мільярдера!..

Діти біжать у дім, я — вимушено слідом. Роздаю розпорядження, кому що робити, залежно від ситуації. Умиваю Маню, наспіх складаю одяг у дорожню сумку, яку Оля придбала торік «на всяк випадок».

Ну що ж… Випадок настав.

Щоправда, не зовсім той, на який ми розраховували. Замість лікарні чи термінової втечі — їдемо до мільярдера.

«На підготовку до весілля», — саме так радісно верещить Маня, бігаючи будинком.

Господи… Це якийсь треш, а не зустріч із минулим, їй-богу!

За кілька хвилин діти перші вилітають з будинку, вмиті, прибрані, зачесані. Словом — чисті. Я ж ще якийсь час перебираю в голові усі можливі причини цієї поїздки. Навіть дістаю телефон і телефоную Олі аби пересвідчитись чи дійсно це так. Але вона не відповідає. Мабуть телефон на беззвучному режимі.  Чорт. Я таки беру валізу і виходжу в двір.

І тут мої очі на лоба лізуть, бо переді мною Максим з бабою Катрею, в руках якої крупні купюри, а він дає їй вказівки, що зробити за час нашої відсутності.

Він взагалі рухнувся?! А вона сама... — хоч до рани прикладай.

—Не хвилюйся Оксаночко, донечко. Їдь з Богом з дітками, відпочивай, а я все подивлюся! Все зроблю! І пса свого на прив'язь посаджу, він більше не їстиме  ваших курей!

Робін Гуд, бляха муха!

Вона йде... на мій город із сапкою в руках. А він забирає з моїх рук сумку й повертає до свого крузера. Відкриває для мене передні дверцята, а сам кладе валізу у багажник.

Сідаю. В салоні пахне ним — чоловіком, якого знаю всього лише кілька годин: озон впереміш з цитрусом і шкірою. Цей аромат в пам'яті залишився ще з тієї ночі... п'янкої, незабутньої, наповненої відкриттями. І зараз я вдихаю його на повні груди... воліючи залишитися в нім назавжди. Але я мама трьох дітей. А він — очевидно ж, що сімейний...

Задні дверцята відчиняються раптово й гучно, а малі залазять усередину, тягнучи за собою аромат далеко не прасованого одягу. Повертаю голову і...

—Господи! Я ж вас помила!..

❤️Наступна глава буде в п'ятницю близько 10.00!❤️