Весілля скасовується!

Пролог

Кажуть, день весілля має бути найщасливішим у житті дівчини.

Хотіла б я подивитися в очі тому, хто це вигадав.

Особливо зараз, коли стою перед вівтарем у розкішній білій сукні, навколо зібралася мало не вся знать королівства, а мого нареченого досі немає.

— Він запізнюється, — тихо промовила мама, вкотре поглянувши на двері храму.

— Я помітила, — відповіла я.

— Адо, люба, не хвилюйся.

Легко сказати!

Я вже двадцять хвилин стояла перед вівтарем, тримаючи букет білих троянд. Ще трохи — і квіти можна буде використовувати як зброю.

Хоча навіщо мені букет? Я володію чотирма стихіями.

Батько, Олег Вельтар, стояв поруч із мамою. Його обличчя залишалося незворушним, але я добре знала цей вираз. Так він виглядав, коли на засіданнях королівської ради хтось говорив цілковиту дурницю, а йому доводилося ввічливо слухати.

Сьогодні батько мовчав.

І це мене непокоїло більше, ніж мамині спроби заспокоїти.

Я перевела погляд на гостей.

У першому ряду сиділи король Ярослав із королевою Соломією. Поруч — принц Святослав і принцеса Олеся. Далі розташувалися придворні радники, їхні родини та інші поважні гості.

Чудово.

Якщо моє весілля перетвориться на катастрофу, про це дізнається все королівство.

Хоча чому «якщо»?

Ельзар Темвір уже робив усе можливе, щоб забезпечити мені незабутній день.

Я знала, що він не хоче одружуватися. Знала ще відтоді, як наші батьки оголосили про заручини.

І все ж ми домовилися.

Я запропонувала йому простий вихід: одружитися, трохи пожити в шлюбі, а згодом спокійно розлучитися. Без скандалів, без образ і без зайвих пояснень.

Ельзар, здавалося, погодився.

Тож де він?

Двері храму раптом відчинилися.

Я полегшено видихнула.

Нарешті!

Але замість нареченого побачила Тимура Верницького.

Його темне святкове вбрання було трохи зім'яте, а сам він виглядав так, наче щойно пробіг половину міста.

Тимур зупинився посеред проходу.

— Ельзар утік! — вигукнув він. — Передав, що весілля не буде!

Запала тиша.

Така глибока, що я почула, як десь позаду хтось упустив щось металеве на підлогу.

Я повільно кліпнула.

Один раз.

Другий.

Можливо, мені почулося?

— Перепрошую, — озвалася я напрочуд спокійно. — Що він зробив?

Тимур винувато подивився на мене.

— Утік.

— Я зрозуміла це слово. Мене цікавить, чому ти повідомляєш про це лише зараз.

— Я сам щойно дізнався!

Позаду мене хтось голосно ахнув.

Мама схопила батька за руку.

Дмитро Темвір підвівся зі свого місця.

— Що означає «утік»?!

— Саме те й означає, — відповів Тимур.

Зізнаюся, його пояснення було напрочуд змістовним.

Я перевела погляд на порожнє місце, де мав стояти мій майбутній чоловік.

Ельзаре, ти боягуз.

Ми ж домовилися!

Я не вимагала від нього кохання. Не збиралася змушувати його грати щасливого чоловіка до кінця життя. Я лише попросила дотриматися домовленості.

А він навіть цього не зміг.

— Адо... — почала мама.

— Усе гаразд.

Брехня.

Нічого не було гаразд.

Мені хотілося зникнути. Втекти кудись, де ніхто не дивитиметься на мене зі співчуттям, цікавістю чи прихованою насмішкою.

Але я залишилася стояти рівно.

Я — Ада Вельтар. Донька королівських радників. Магиня чотирьох стихій.

І я не збиралася плакати перед усім королівським двором.

— Шановні гості, — промовила я, повернувшись до присутніх. — Як бачите, виникли невеликі зміни в програмі.

Десь у залі нервово хихикнули.

— Весілля скасовується. Дякую всім, хто прийшов.

Я поклала букет на край вівтаря, підхопила поділ сукні й попрямувала до виходу.

Гості розступалися переді мною.

Я майже дійшла до дверей, коли почула знайомий голос:

— Адо!

Тільки не це.

Жанна Ільтерн.

Вона стояла біля однієї з колон і дивилася на мене з таким задоволеним виразом обличчя, наче щойно виграла королівський турнір.

— Ти, Адо, від початку була недостойна Ельзара!

Я зупинилася.

Повільно повернула голову.

— Жанно, невже ти прийшла на чуже весілля лише для того, щоб повідомити мені цю надзвичайно важливу думку?

Її усмішка стала ширшою.

І тут я помітила дещо дивне.

Поруч із Жанною не було Таїсії Коельті.

Зазвичай ці двоє не розлучалися, особливо коли випадала нагода дошкулити мені.

— А де Тая? — запитала я.

Жанна всміхнулася ще солодше.

— Так, він утік з Таєю.

Я завмерла.

На мить мені здалося, що підлога храму хитнулася.

Ельзар?

І Таїсія?

Не знаю, чи говорила Жанна правду. Але вона явно насолоджувалася кожною миттю.

Я відчула, як до горла підступає клубок.

Ні.

Тільки не тут.

— Передай Таїсії мої вітання, коли побачиш її, — сказала я. — І порадь перевірити, чи її супутник не зникне перед наступним весіллям.

Не чекаючи відповіді, я вийшла з храму.

Холодне повітря торкнулося обличчя.

За спиною залишилися гості, розкішні прикраси, квіти й усе те, що мало стати початком мого подружнього життя.

Я зробила кілька кроків сходами.

Мені хотілося плакати.

Дуже.

Але сльози почекають, доки я залишуся сама.

Одне я знала напевно.

Якщо Ельзар Темвір думає, що після сьогоднішнього я просто забуду про його вчинок, він дуже помиляється.

І справа зовсім не в тому, що він не захотів на мені одружуватися.

Справа в тому, що він дав слово.

А потім утік.

Що ж, Ельзаре. Весілля скасовується.

А от наша розмова — ні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше