Глава 10

Сержант Клав’є, як завжди, робив вранішній обхід поліційного відділку, карбуючи кроки важкими підкованими підборами по прохолодному кахлю коридору. Годинник над приймальнею щойно відбив шосту ранку, і в повітрі ще густішав застояний нічний сморід — суміш дешевого тютюнового перегару, немитого людського тіла та кислого смороду випитого за ніч перегону.

Підвальний блок із трьома тимчасовими камерами зазвичай слугував притулком для місцевого мотлоху. Сьогодні в першій клітці, підібгавши під підборіддя брудні коліна, спав старий бездомний Боббі — волоцюга з залізничного насипу, від якого тхнуло згнілою соломою та тютюном «Prince Albert». На сусідніх нарах випростався Гаррі-Свистун, дрібний волоцюга й злодюжка, котрий щоп'ятниці стабільно випивав надто багато портеру у пабі й лягав відпочивати просто під парканом крамниці Френка. Волоцюги хропли невпопад, хрипіли через закладені нікотином легені, періодично чухаючись уві сні від бліх.

Але в центральній, другій камері, панувала геть інша атмосфера. Там, на вузькій залізній кушетці, розлігся Массімо Пальячі.

Пройшло майже три дні відтоді, як Джиммі Картер без жодного ордера, рухомий лише оскаженілою люттю та розпачем, силою притяг італійця до відділку, звинувативши у зникненні малого Томмі. Сім довгих днів і шість ночей Ляльковод залишався за цими ґратами. Весь цей час адвокати з Бостона, найняті за чисті золоті монети, завалювали окружного прокурора протестами, поки сам мер Маккален бігав навколо кабінету шерифа, зеленіючи від страху перед міжнародним скандалом та втратою грошовитого гастролера.

Проте сам Пальячі, здавалося, проводив цей тиждень на найрозкішнішому курорті. Він спав на спині, розпростершись на весь тюремний матрац і голосно хропів. Його хропіння було неймовірним — це був не огидний хрип бездомного Боббі, а глибокий, густий, оксамитовий раскат, який більше нагадував рокіт прадавнього океанського прибою чи гудіння важкого органа у порожньому соборі.

Сержант Клав’є зупинився біля ґрат другої камери, мимовільно затамувавши подих. Він дістав із важкої шкіряної кобури на поясі зв’язку залізних ключів. Металевий передзвін луною рознісся по підвалу, змусивши волоцюгу Боббі в сусідній камері неспокійно повернутися на інший бік і щось пробурмотіти.

Клав’є вставив довгий зубчастий ключ у шпарину другої камери. Замок чинив опір, сухо й неохоче прокручуючись. Нарешті важкий засов вискочив із петлі з глухим, залізистим тріском. Сержант потягнув ґратовані двері на себе, і вони розчинилися з протяжним, тонким скрипом.

Массімо Пальячі неквапливо опустив масивні ноги на заплямовані дошки підлоги. Його черевики із важкими срібними бляшками стукнули по дереву з дивно виразним, сухим звуком. Він сів на край кушетки, повільно розправляючи смарагдові лацкани сюртука й злегка струшуючи пилинки зі своїх темних штанів. Рухи Ляльковода були настільки виваженими й плавними, ніби він перебував не в вогкій підвальній в’язниці провінційного містечка, а у власній гримерці перед виходом на сцену мадридського чи паризького театру.

— Підводимося. На вихід, — кинув Клав’є, намагаючись змусити свій голос звучати якомога суворіше. Сержант зробив пів кроку назад від відчинених дверей камери і додав із неприхованою отрутою: — Але навіть не мрій — тебе поки ніхто не відпускає. Суддя з окружного центру щойно прислав телеграму, а мер Маккален особисто підписав дозвіл на очну зустріч у кабінеті шерифа. З тобою хоче бачитися Картер.

— На очну зустріч? — Який ґречний жест з боку нашого вельмишановного Джиммі Картера. Протримати мене тут кілька днів без жодного формального звинувачення, а тепер кликати на приватну бесіду... Любий сержанте, я з великим задоволенням вислухаю, що ще вигадає цей сердешний чоловік, аби виправдати власну безпорадність.

Массімо неквапливо підвівся, випроставшись на весь свій велетенський зріст, і нахилився до низької лави, щоб забрати високий циліндр та важку тростину з рубіном. Щойно він переступив поріг камери, з-під темного пасма його густої бороди почулося тихе, ледь вловиме поклацування. Дві крихітні дерев’яні ляльки, вплетені в жорстке волосся біля самої ключиці, синхронно повернули свої порцелянові голівки в бік сержанта. Клав’є застиг із ключем у руці. Він витріщився на бороду затриманого, на секунду забувши, як дихати, проте Массімо лише привітно підморгнув йому й плавно рушив сходами вгору.

Кабінет шерифа на другому поверсі просяк густим, застояним димом дешевих сигарет «Lucky Strike» і холодним кавовим осадом. Ранкове світло, пробиваючись крізь запорошені жалюзі, розрізало кімнату на гострі світлі й темні смуги. Джиммі Картер стояв біля вікна. Під його очима залягли глибокі, майже чорні тіні. За останні три доби він спав щонайбільше чотири години, а його випрасувана сорочка пом’ялася й потемніла на спині від холодного поту.

За столом у кутку сидів Едді Міллер — блідий, виснажений, із погаслою цигаркою в кутику рота, а біля самих дверей, наче виструнчений олов’яний солдатик, замер помічник шерифа Майк Брекстон. Ніс Майка все ще був розпухлим і синювато-жовтим, проте на його обличчі грала тріумфальна, слизька посмішка.

Коли важкі двері кабінету відчинилися і Массімо Пальячі ступив усередину, кімната ніби поменшала вдвічі. Ляльковод зупинився посеред приміщення, легко спершись обома руками на набалдашник тростини. Він навіть не зняв циліндра.

— Доброго ранку, панове, — пролунав оксамитовий, глибокий баритон, що миттєво приглушив монотонне дзижчання вентилятора під стелею. — Чудовий червневий день, чи не так? Повітря в Оук-Гейвені таке свіже… особливо після вашого затишного підвалу.