Глава 9

Наступний день в Оук-Гейвені розпочався під важким, свинцевим небом. Ранкова спека не принесла з собою звичного літнього пожвавлення — повітря стояло над містом нерухомо, наче випаруване мариво над розпеченою залізничною колією.

Джиммі Картер сидів за своїм дубовим столом у відділку поліції, перебираючи ранкові зведення, коли двері відчинилися без звичного стуку. На порозі з'явився Едді Міллер. Журналіст виглядав не так схвильовано, як зазвичай під час сенсацій, скільки здивовано й розгублено. У руках він тримав блокнот і з м'ятою пачкою «Lucky Strike» у пальцях.

— Ранок, Картере, — хрипко кинув Едді cідаючи навпроти. — Ти вже виходив на вулицю? Бачив наших містян?

Джиммі підняв погляд від паперів, примружившись:

— Ні. Щось трапилося? Пані Картрайт знову ганяє котів клумбою?

— Краще б котів, — Я пройшовся Головною вулицею від редакції до пекарні. Місто змінилося, Джиммі. Воно наче здулося за одну ніч, як старий гумовий м'яч із діркою.

Шериф насупився:

— Говори нормально, Едді. Що не так? Учора всі реготали з клоунів і купували квитки на другий акт.

— От саме. Учора всі реготали, — Міллер нахилився ближче через стіл, понизивши голос. — А сьогодні... сьогодні вони інші. Я бачив Ела Дженкінса на заправці. Він зазвичай сміється так, що шибки дзвонять, а сьогодні він просто стоїть біля колонки й дивитися в одну точку. Я спитав його про вчорашню виставу — знаєш, що він відповів? «Нормально». І все. Жодної емоції. Руки опущені, плечі зсутулені, наче з нього викачали всю кров через соломинку.

Едді обіруч потер обличчя, залишаючи на шкірі темні смуги від типографського чорнила.

— Я заходив до бакалії старого Френка. Френк сидить за прилавком і навіть не дивиться на газету. Покупці заходять, мовчки беруть хліб, кладуть гроші — і йдуть геть. Жодних пліток, жодних скарг на погоду, жодних жартів. Вони апатичні, Картере. Наче якісь тіні самих себе. У них випили всі соки за ту одну годину під чорним куполом.

У кабінеті на секунду повисла така тиша, що стало чутно, як за вікном ледачо гуде автомобільний двигун на перехресті. Але найдивнішим у цій ситуації було інше. Джиммі подивився на Едді, а потім опустив погляд на власні руки.

— Едді... — повільно промовив шериф. — А ти й я? Ми ж теж сиділи там, у перших рядах... Ми дивилися ту саму виставу. Чому ми почуваємося нормально?

Едді гірко усміхнувся.

— От і я про те ж, Картере. Ми не відчуваємо ні апатії, ні втоми. Ми просто сидимо тут і чудово розуміємо, що навколо нас коїться якась бісівщина.

— Впевнений, цьому є абсолютно раціональне пояснення, — несподівано відрізав Джиммі, важко опершись кулаками об дубову поверхню столу і намагаючись змусити власний голос звучати якомога твердіше. — Ми журналіст і коп, Едді. Наша робота — бути скептиками. Ми дивилися на це шоу через призму підозри, ми аналізували кожен крок Пальячі, шукаючи підвох чи порушення закону. Ми не розслаблялися ні на секунду.

Едді повільно похитав головою.

— Справа не в скептицизмі, Джиммі. Мені начхати на раціональність, коли вся вулиця виглядає так, ніби з людей висмоктали душі й залишили тільки порцелянові оболонки.

Картер підвівся зі стільця й підійшов до вікна, що виходило на Головну вулицю. За склом Оук-Гейвен здавався знекровленим. Перехожі рухалися повільно, бездумно, наче снилися самі собі. Вони не зупинялися побалакати біля крамниці Френка, не розмахували руками, не посміхалися літньому сонцю.

— Колективне виснаження, — різко мовив Джиммі, але його власний голос пролунав у порожньому кабінеті надто самотньо і непереконливо. — Люди чекали на це свято місяцями. Напруга виплеснулася за одну ніч у вибуху істеричного реготу та оплесків. Тепер прийшов емоційний відкат. Звичайна реакція нервової системи.

— Відкат? У всього міста одночасно? — Едді гірко посміхнувся, підводячись на ноги й хапаючи свій капелюх. — Ти сам у це не віриш, Картере. Ти чудово знаєш, як пахне лихо. Ти відчував цей запах на пилорамі чотири роки тому, відчував його в травні... і відчуваєш його зараз. Тільки цього разу воно вбране в смарагдовий оксамит.

Шериф повернувся до друга, стиснувши губи в тонку лінію.

— Що ти пропонуєш? Закрити виставу? Заарештувати Пальячі за те, що містянам сьогодні сумно? Папери чисті, Едді. У нас немає жодного факту.

— Я не пропоную його заарештовувати. Поки що, — Міллер поправив наплічний ремінь фотоапарата і ступив до дверей. — Я їду до архівного відділу в сусіднє окружне місто. Якщо в реєстрах штату на Массімо Пальячі нічого немає, я пориюся в приватних щоденниках і старих підшивках незалежних часописів за останні п'ятдесят років. Бродячі цирки залишають по собі сліди, Картере. По-любому має щось бути. Коли двері за Едді зачинилися, Джиммі знову залишився кабінеті сам на сам із власними думками.

Минуло кілька годин, перш ніж настільний телефон у кабінеті шерифа різко й тривожно розрізав тишу.

Джиммі схопив слухавку на першому ж гудку.

— Картер, слухаю.

— Джиммі? Це я, — голос Едді лунав у динаміці глухо, розбито і якось дивно приглушено, ніби журналіст говорив із дна глибокого колодязя, куди ледь долітав звук людського голосу. — Я в окружному архіві. Перерив усе, що міг. Старі підшивки місцевих газет, міські переписи, звіти окружних судів за пів століття.