Глава 8

Прохолодне світло настільної лампи виривало з темряви кімнати купи паперів, папки з архівами та вчорашні випуски газет. У невеликій редакції газети «Оук-Гейвен Віклі» пахло кислим типографським чорнилом, застояним тютюновим димом і дешевою кавою з бляшаного термоса. На стіні, над столом Едді, потріскував старий настінний годинник, вибиваючи кожну секунду з якоюсь оглушливою, майже нав’язливою чіткістю.

Джиммі сидів на стільці, потерши стомлені очі долонями, а перед ним лежав розгорнутий записник Едді, повністю заповнений дрібним почерком.

Вони перерили все, що могли дістати за допомогою телефонних з'єднань, сусідніх редакційних архівів у Бостоні та старих телеграм. Вони шукали хоч якусь ниточку, хоч невелику прогалину в документах — бодай щось незаконне, що дало б шерифу усі підстави витурити заїжджих гастролерів із міської землі.

Але результату не було. Абсолютно нічого протизаконного.

— Ну що, шерифе? — втомлено зітхнув Едді, відкидаючись на спинку свого риплячого стільця. — Можеш складати свої повноваження чи йти оформлювати їм подяку за «культурний внесок у розвиток провінції». Я дзвонив колегам у Провіденс і навіть зачепив знайомого кореспондента з Нью-Йорка. Едді випустив сухий нервовий стогін і потер скроні.

— І що вони кажуть? — хрипко запитав Джиммі, не відриваючи погляду від порожніх рядків у реєстрі дозволів.

— А нічого, Картере. У цьому й прикол, — Едді підсунув до нього пачку офіційних паперів, присланих залізницею та завірених усіма необхідними штампами. — Театр маріонеток «Тріумф Массімо Пальячі» зареєстрований юридично бездоганно. У них є ліцензія штату на гастролі, сплачені податки наперед — причому золотими або чистими банкнотними паперами найвищого ґатунку, які міський банк прийняв без жодних запитань. Нерухомість, намет, декорації — усе задекларовано. Жодних судових позовів, жодних кримінальних слідів за ними не тягнеться. Чистісінькі, бляха, ангели.

Джиммі повільно перегорнув сторінку. Усі документи виглядали настільки ідеально, аж огидно. У реальному світі американської провінції 1957 року не бувало настільки бездоганних паперів — десь завжди бракувало штампа, десь місцевий чиновник забував поставити підпис, а якась довідка запізнювалася на тиждень через поламану поштову машину. Тут же все збігалося з точністю швейцарського механізма.

— І сам Пальячі? — тихо запитав Джиммі. — Про нього є згадки в архівах раніших гастролей?

— А з ним все взагалі ідеально, аж верне, — Едді підтягнув до себе один із роздрукованих аркушів факсу, що прийшов із бостонського департаменту міграції, і тицьнув у нього пальцем. — Корінний італієць. Народився в Палермо, виріс серед вуличної шпани, мандрівник зі стажем. Отримав громадянство США ще наприкінці тридцятих. Жодних проблем із податковою, жодного розшуку по лінії ФБР. Бродячий актор із бездоганною репутацією та грошима.

Джиммі вкотре вдивлявся у фотографію у паспортній картці. На чорно-білому знімку Массімо виглядав трохи молодшим, але це був той самий чоловік: розкішний сюртук, циліндр і ця важка, густа чорна борода. Тільки на фотографії в ній не було вплетплених дерев’яних ляльок та дрібних черепків, а обличчя здавалося просто обличчям поважного італійського артиста.

— Не буває таких чистих людей, Едді, — тихо мовив Джиммі, закриваючи папку.

— Буває чи не буває це, Картере, як то кажуть, діло третє. Офіційно у нас немає жодної зачіпки. Усі папери на місці. Банк щасливий. Мер сяє, мов мідний таз. Поліція безсила.

— Законних підстав закрити їх немає, — підсумував шериф, і його голос пролунав жорстко й безрадісно. — Маккален радіє грошам, люди чекають на виставу, а папери в цього італійця чистіші за сльозу немовляти.

— І що ми тоді робимо, шерифе? — тихо спитав Едді, дивлячись на тління своєї цигарки.

Джиммі мовчки торкнувся руків'я табельної зброї під піджаком.

— Завтра ввечері перша вистава, Едді, — сказав він, дивлячись у темне віддзеркалення шибки. — Ми підемо туди як глядачі. І подивимося, чим нас годуватимуть на місці злочину.

П'ятничний ранок 1957 року впав на Оук-Гейвен важким, гарячим туманом, що повільно піднімався від озера Траблсам. Місто здригалося від лихоманкового збудження, яке зазвичай охоплює нудьгуючу провінцію лише в дні масштабних стихійних лих чи гучних муніципальних скандалів. Проте цього разу проклята спека й ліниві червневі будні були забуті. Оук-Гейвен буквально стояв на вухах: на кожному розі, у кожній закусочній та бакалійній крамниці люди обговорювали лише одне — вечірню виставу.

У крамниці старого Френка Вітмора запах меленої кави та сушеного м'яса повністю перебивався збудженим гомоном господинь. Жінки, накрутивши бігуді й поправляючи ситцеві сукні, гарячково вирішували, що вдягнути, а чоловіки біля заправки Ела Дженкінса чухали потилиці, сперечаючись, скільки коштуватиме холодний лимонад під театральним куполом. Хлопчаки, забувши про риболовлю та шкільний табір, цілими оравами бігали на околицю, аби бодай крізь шпарину у паркані кинути оком на величне шатро, що виросло на місці старої пилорами.

Навіть повітря в місті здавалося густішим, насиченим чутками, припущеннями й нетерплячим чеканням. Похмуре занепокоєння травневими аномаліями та спогади про криваву розправу чотирирічної давнини розчинилися, мов цукор у гарячому чаї, перед обличчям омріяного свята.

Близько одинадцятої ранку поважна тиша будинку міської адміністрації знову була порушена.