Глава 7

Наступного дня Джиммі та Едді вирішили навідатись до мера знов. Оук-Гейвен зустрів їх непривітною полуденною спекою: розпечений асфальт плавився під колесами «Форда», а повітря над дахами будівель тремтіло від гарячого марева.

Джиммі влетів у двері мерії так різко, що дерев’яні стулки гучно вдарилися об стіну. Він навіть не помітив чергового у приймальні, а його голос одразу зривався на гнівний крик, ледь він переступив поріг кабінету: — Пилорама, ти серйозно, Джоне?! Ти взагалі, блядь, розумієш, що там побудували на місці, де сталося вбивство?!

Джиммі заткнувся на півслові. Він не одразу помітив, що мер був не сам. За важким дубовим столом, спиною до входу, у глибокому шкіряному кріслі сидів гість.

Коли він повільно підвівся і розвернувся до них, Джиммі й Едді на мить застигли.

Незнайомець був величезним, майже під два метри чоловіком — огрядним, важким та широким в плечах настільки, що здавалося він займав майже всю кімнату. На ньому був розкішний, зшитий на замовлення довгий смарагдовий сюртук з витонченим вишитим оксамитовим візерунком та важкий жилет. На голові у нього був високий циліндр, прикрашений стрічками. Його обличчя вирізнялося смаглявою шкірою та глибокими зморшками, проте в темних очах читався зовсім не хижий, а напрочуд привітний і теплий погляд.

Джиммі перевів погляд нижче. На масивних оголених смаглявих руках незнайомця блищали важкі персні. Золоті та срібні кільця з темними масивними каменями — оніксом, кривавою яшмою та тьмяним аметистом. Кожен рух його рук супроводжувався ледь помітним металевим ляскотом, що нагадував цокання годинника.

Але увагу привертало не це. Його розкішна, густа чорна борода спускалася аж до грудей, і в неї, мов дивні темні плоди чи засушені талісмани, були вплетені крихітні дерев’яні ляльки. У правій руці він тримав масивну тростину із рубіном на набалдашнику.

Незнайомець встав і ступив крок назустріч. Коли він заговорив, повітря в кабінеті ніби стало щільнішим, наповнившись глибоким, оксамитовим баритоном, у якому дзвеніли нотки стародавнього, витриманого вина і прихованої влади.

— Доброго дня, панове представники закону та пера, — промовив гість, лукаво посміхаючись і злегка схиляючи голову в циліндрі. — Я так розумію, пан мер ще не встиг представити мене належним чином? Массімо Пальячі. До ваших послуг.

Джиммі заціпенів, міцно стиснувши кулаки. У кабінеті зависла липка, тиша, порушувана лише монотонним звуком лопостей вентилятора.

Мер Маккален, чиє обличчя вмить зблідло та вкрилося дрібними краплями поту, судомно ковтнув і нервово шарпнув комірець сорочки. Він перевів безпорадний погляд з розлюченого шерифа на огрядного гостя.

— Джиммі, заспокойся! — белькотів мер, намагаючись повернути собі господарський вигляд, але його голос зрадливо здригався. — Я... я поняття не мав про пилораму! Месьє Пальячі лише сказав, що їм потрібна відкрита ділянка за межами житлових кварталів. Я вказав на комунальні пустирі на карті, а де саме вони встромили свої кілки — я звідки міг знати?!

Джон Маккален різко повернувся до гостя в циліндрі, шукаючи в ньому бодай якусь підтримку: — Массімо, пане Пальячі... Ви ж казали, що це буде звичайне пустирище! Ви знали про історію цього місця?

Массімо Пальячі повільно перевів погляд з переляканого мера на Джиммі Картера. Його смагляве обличчя, пооране глибокими шрамами-зморшками, не здригнулося, а в темних, як застояна кринична вода, очах з’явилася м'яка, майже батьківська поблажливість. Він легенько переклав масивну тростину з рубіновим набалдашником з однієї долоні в іншу. Важкі срібні й золоті персні на його товстих пальцях глухо ляснули один об один.

— О, шановний пане мер, не варто так хвилюватися, — промовив Массімо. Його глибокий оксамитовий баритон заколисував, розливаючись по нагрітому вентилятором кабінету, наче солодкий густий лікер. — Звісно, я читав про це. У бостонських та місцевих газетах... «Жахлива трагедія на старій пилорамі Оук-Гейвена», «Божевільний маніяк і розчленована дитина». Жахлива, виснажлива історія.

Джиммі відчув, як усередині нього все стиснулося у крижаний, болісний вузол. Чути про Емму Картрайт з вуст цього чужинця, було майже нестерпно. Шериф зробив крок уперед, але Едді Міллер, який досі мовчки стояв за його спиною, обережно торкнувся ліктя Картера, стримуючи його.

— Якщо ви про це читали, месьє Пальячі, — із накресленим професійним спокоєм мовив Едді, розгортаючи свій записник, — то мали б розуміти, що для жителів Оук-Гейвена це не просто «історія з газет». Це незагоєна рана. І розгортати циркове шатро прямо на землі, де лилася кров... м'яко кажучи, поганий тон для гастролерів.

Массімо поволі повернув циліндр у бік журналіста. Ледве помітний рух голови змусив дерев’яні ляльки, вплетені у його довгу чорну бороду, тихенько постукувати одна об одну. Звук був сухим і клацаючим, наче десь поруч у темряві розсипали дитячі кубики.

— О, юний друже, ви дивитеся на світ крізь надто тонку призму суму і відчаю, — посміхнувся Пальячі, і в кутиках його очей з'явилися променисті зморшки. — Але ж поміркуйте самі: відтоді минуло стільки часу! Роки ідуть, трава проростає крізь попіл, а запечена кров вимивається осінніми дощами. Світ відновлюється. Я відношусь до смерті... легко. З філософським супокоєм. Бо смерть — це лише антракт між актами у великій виставі. І я абсолютно певен, що більшість людей підсвідомо ставляться до неї так само.