Глава 5

Кінець травеня 1957 року прийшов в Оук-Гейвен із буйним цвітінням яблунь, ранковими туманами над озером Траблсам і оманливим відчуттям того, що світ нарешті загоює власні рани. Минуло майже три місяці з того моменту, як Барі Гілза знайшли мертвим у камері №5 тюрми суворого режиму «Блек Крік».

Джиммі Картер тепер носив на грудях значок головного шерифа — мер Маккален поспішив підвищити його, намагаючись загладити старі конфлікти й купити лояльність. Джиммі щодня патрулював вулиці, сидів за своїм дубовим столом і навіть намагався переконати себе, що жах 1953 року залишився на пожовклих сторінках закритої справи в чавунному сейфі.

Але спокій в Оук-Гейвені був чимось на грані неймовірного, чого здавалося, ніколи не буде.

Усе почалося тихим травневим вечором, коли сонце вже ховалося за пагорби Касл-Гілл, залишаючи на небі криваві смуги. Джиммі затримався у відділку, а Мейбл була вдома сама. Вона наводила лад на кухні, коли раптом повітря в кімнаті змінилося. Разом із прохолодним вечірнім вітерцем у вікно потягнуло дивним, абсолютно невластивим для травневої провінції запахом — нудотно-солодким липким ароматом карамелі, смаженого цукру та солодкої вати. Цей запах був настільки яскравим і водночас химерним, що здавалося, ніби невидимий цитровий ярмарок розгорнувся прямо посеред їхнього подвір'я.

А за хвилину — чи то з підвіконня, чи то з темного кутка порожньої дитячої кімнати нагорі — до неї донеслися дивні звуки.

Це була легка, механічна мелодія. Музика маленької старовинної шкатулки — що грала сумну, майже дитячу колискову, яка якось моторошно чіплялася за слух.

Мейбл завмерла з ганчіркою в руках. Серце пропустило удар. Вона повільно обернулася, дивлячись на темні двері коридору.

— Джиммі?.. — тихо покликала вона, хоча чудово знала, що чоловік ще не повернувся з роботи.

Музика не припинялася. А за нею, крізь ритмічне клацання пружин, проступив інший звук — тихий, дзвінкий, безтурботний дитячий сміх. Він лунав так близько, ніби хтось із малечі щойно пробігся босими ніжками по підлозі на другому поверсі.

Мейбл різко кинула ганчірку й зробила крок назад, притиснувши руки до грудей. Її дихання стало уривчастим. Вона знала, що в цьому будинку немає і не може бути ніяких дітей. Комбінація лікарських вироків, власних сліз і порожніх ліжечок робила цей сміх неможливим. Але слух не обманював її.

— Ні... ні, мені здається... — заперечувала вона сама собі, тремтячи від незрозумілого жаху.

І раптом серед цього дзвінкого сміху вона чітко, до болю в скронях, почула голоси. Тихі, ніжні голоси, які немов звучали зсередини її власних спогадів, пестячи слух і водночас вивертаючи душу:

— Мамо... чому ти плачеш? Ми тут... Ми чекаємо на тебе...

Мейбл закричала, затуливши вуха долонями й опустившись на коліна просто посеред кухні. Світ навколо неї наче втратив барви. Механічна мелодія шкатулки лунала вже всюди — у стінах, у віконному склі, у пульсації власних скронь. Вона чула голоси своїх ненароджених дітей, які звали її туди, де немає болю, — у холодну, солодку ілюзію.

Джиммі відчинив вхідні двері близько десятої вечора. Важкі старі двері скрипнули, впустивши в дім нічну прохолоду. Він зняв потертий капелюх, кинув його на комод і потер втомлені скроні — день у відділку видався напрочуд довгим і виснажливим.

— Мейб? Я вдома, — крикнув він у напівтемряву передпокою, очікуючи звичного теплого голосу чи хоча б звуку кроків із кухні.

У відповідь панувала гнітюча, липка тиша. Джиммі нахмурився. Пройшовши углиб будинку, він заглянув до кухні — там на підлозі валялася мокра ганчірка, а на столі стояла недомита чашка. Раптом його ніздрі вловили дивний, зовсім не домашній запах. У повітрі все ще ледь-ледь відчувався приторний, нудотний шлейф карамелі та смаженого цукру — запах ярмаркової вати, якому тут не могло бути жодного пояснення.

Серце шерифа зробило тривожний поштовх.

— Мейбл?! — різко підвищив голос він, кидаючись до вітальні.

Вона сиділа на підлозі біля дивана, сховавши обличчя в долоні й міцно затуливши вуха. Її плечі дрібно й судомно тремтіли. Поруч на килимі лежали розкидані речі, а погляд жінки був спрямований у порожнечу перед собою — зляканий, абсолютно скляний і випалений жахом.

Джиммі миттю опустився перед нею на коліна, обхопив її холодні, крижані плечі й обережно повернув до себе.

— Мейб! Подивись на мене! Що сталося?! Хтось приходив?

Мейбл здригнулася від його дотику, немов від удару струмом. Вона повільно підняла очі на чоловіка, і в цьому погляді Джиммі побачив той самий первозданний жах, який бачив чотири роки тому на залізничному насипу. Вона важко, уривчасто дихала, наче щойно винирнула з крижаної води.

— Джиммі... — її голос зривався на хрипкий шепіт, перетворюючись на болісний стогін. — Вони... вони були тут. Вони кликали мене.

Картер напружено звів брови, озираючись на темні кутки кімнати, де все ще густіла нічна тінь.

— Хто «вони», Мейб? Про кого ти говориш? У будинку нікого немає.

— Діти, Джиммі... Наші діти... — вона вчепилася своїми пальцями в лацкани його сорочки так міцно, ніби він був її єдиною рятівною соломиною у відкритому океані. Сльози градом покотилися по її щоках. — Вони говорили зі мною згори... з порожньої кімнати. Я чула їхні голоси, Джиммі! Вони питалі, чому я плачу... і звали мене туди. А ще... ти відчуваєш цей запах? Запах солодкої вати... і ця жахлива музика старої шкатулки... Вона грала в моїй голові, і я не могла її зупинити!