Глава 4

Осінь 1953 року впала на Оук-Гейвен різко, мов залізна заслінка. Дощі заливали пагорби Касл-Гілл, перетворюючи ґрунтові дороги на липке місиво, а з боку озера Траблсам постійно тягнуло вогкістю та гнилим листям. Це був той самий рік, коли Джиммі Картер уперше змушений був одягнути важкий дощовик помічника шерифа не для банальної перевірки заправки Ела Дженкінса, а для того, щоб торкнутися чогось, що виходило за межі людського розуміння.

Тоді Барі Гілзу було лише двадцять п’ять. У місті його знали як мовчазного, сутулого молодика з вічно брудними нігтями й важким поглядом спідлоба. Він жив на самісінькому краю Оук-Гейвена, біля старого залізничного насипу, у напіврозваленому будинку свого батька Джеремаї Гілза — того самого серійного вбивці, якого на початку тридцятих стратили на електричному стільці.

Усі в місті обходили той будинок десятою дорогою. Казали, що божевілля Джеремаї не померло разом із ним у в’язниці, а лишилося жити в просилих від вогкості стінах, чекаючи, поки малий Барі підросте.

Все почалося в суботу, 12 вересня.

Джиммі Картер сидів у кабінеті відділку, перебираючи папери, коли двері рвучко відчинилися, і на порозі з’явився Едді Міллер. У мокрому плащі, із заплямованим чорнилом блокнотом під пахвою, Едді виглядав не просто стривоженим — у його очах палала та сама пристрасть репортера, яка завжди передувала біді.

— Джиммі, кидай негайно свої звіти про вкрадених курей, — від порога мовив Міллер, недбало скидаючи капелюх. — У нас на залізничному переїзді гаряче. Стара пані Картрайт каже, що її восьмирічна онука Емма не повернулася з прогулянки.

Джиммі повільно підняв голову. Вулиця за вікном тонула у вечірніх сутінках.

— Діти часто затримуються біля річки, Едді, — мовив Картер, але серце вже зробило тривожний поштовх. — Може, сховалася від дощу в чиємусь повіті?

— Вона пішла в бік старої пилорами, — відрізав Едді, підходячи до столу і спираючись на нього обома руками. — А годину тому Ел Дженкінс бачив, як біля колій блукав Барі Гілз. Він тягнув за собою якийсь мішок. Джиммі... пані Картрайт плаче в приймальні. Шериф пішов пити бурбон до пабу, тому шукати дівчинку доведеться нам.

Джиммі підвівся, мовчки дістав із шухляди важкий ліхтар і перевірив барабан револьвера. Відчуття лиха, яке згодом стане його вічним супутником, уперше виразно ворухнулося в грудях.

Вони рушили до залізничного насипу пішки. Вогкий вітер бив у обличчя, а ліхтар Джиммі вихоплював із темряви лише мокрі стовбури в’язів та іржаві рейки, що губилися у заростях золотушника. Едді йшов поруч, тримаючи напоготові спалах фотоапарата.

— Якщо цей виродок хоч щось із нею зробив... — тиснув крізь зуби Джиммі, крокуючи по слизькій шпалах.

— Не гарячкуй, Картере, — тихо відповів Едді, хоча його власні пальці нервово стискали ремінь камери. — Спочатку треба знайти дівчинку. Може, вона просто заблукала.

Але вони обидва розуміли: в Оук-Гейвені діти не блукають годинами в зливу. Коли вони підійшли до покинутого дерев’яного сараю біля старої пилорами, ліхтар Джиммі зафіксував свіжі сліди важких черевиків у багнюці. Вони вели прямо до напіввідчинених дверей, звідки тхнуло чимось солодкувато-нудотним — запахом, який Джиммі пізніше навчиться розпізнавати з тисячі інших. Запахом свіжої крові та сирого м’яса.

— Едді, лишайся тут, — прошепотів Картер, знімаючи револьвер із запобіжника.

— Тільки після тебе, копе, — так само пошепки мовив Міллер, не відступаючи ні на крок.

Джиммі штовхнув двері носком черевика. Дерев’яні петлі видали пронизливий скрип. Промінь світла рвучко ковзнув по захаращеному приміщенню: згнілі тирса, іржаві пили на стінах, перекинуті бочки... і дівчинка. Вірніше, те, що від неї залишилося.

Восьмирічна Емма Картрайт лежала на дерев’яному верстаті. Це був моторошний, нелюдський злочин, від якого у Джиммі Картера перехопило подих, а шлунок стиснувся у болісному спазмі. Маленьке тіло дівчинки зазнало жорстокого сексуального насильства, після чого її спотворений тулуб був розчленований з холоднокровною, майже хірургічною акуратністю. Маленькі кінцівки та фрагменти плоті були розкладені довкола, мов химерні лялькові деталі на столі божевільного майстра. На закривавленому дерев'яному верстаті поруч із тілом лежав важкий м'ясницький ніж із кістяною ручкою, вкритий темними плямами.

Поруч із верстатом, просто на закривавленій тирсі, сидів Барі Гілз.

Він був п’яний і брудний. Його сорочка на грудях була розірвана й геть заляпана червоним. У руках він тримав маленьку рожеву стрічку з волосся Емми й нюхав її із насолодою, белькочучи щось собі під ніс.

Коли промінь ліхтаря вдарив йому в обличчя, Барі навіть не здригнувся. Він повільно підняв голову. Його очі були порожніми, позбавленими будь-якого людського відблиску — скляні зіниці божевільного звіра, який здійснив свій перший справжній акт кривавого ритуалу. На його губах застигла хижа, дурна посмішка.

— Вона... вона була така тиха, — хрипко мовив Барі, не кліпаючи під яскравим світлом. З його рота вирвався тихий смішок, а в очах спалахнув потворний вогник садистського задоволення. — Тільки спочатку трохи плакала... Мені сподобалося. Сподобалося, як вона кричала, коли я це робив... Мені це так сподобалося, Джиммі.

Едді за спиною Джиммі видав глухий звук і затулив рот долонею, наче намагаючись стримати блювоту. Його обличчя вмить зблідло, а пальці настільки зсудомило, що камера ледь не випала з рук на закривавлену тирсу.