Глава 2

За десять років до того, як Джиммі Картер уперше ступив у кабінет шерифа Оук-Гейвена, його світ вимірювався не калібрами набоїв чи закритими папками судових експертиз, а шумом студентських аудиторій, запахом тютюнового диму в дешевих барах та ритмічним стукотом друкарських машинок.

Восени 1948 року Джиммі навчався на факультеті права й журналістики державного університету. Тоді він ще вірив, що слово може змінювати світ, а закон — це не гнучке дишло для місцевої влади, а непорушний щит для чесних людей.

З Едді Міллером вони познайомились на другому курсі, під час лекції з криміналістики. Професор Вейн, нудний дідок із хронічним бронхітом, розбирав типові помилки під час збору доказів на місці злочину. Джиммі, як завжди, сидів на задній лаві, старанно занотовуючи тези, коли на сусідній стілець безцеремонно гепнувся високий, худорлявий хлопець із скуйовдженим чубом і вічно заплямованими чорнилом пальцями.

— Перепрошую, друзяко, — напівпошепки мовив незнайомець, дістаючи з кишені м'яку пачку «Lucky Strike». — Не матимеш сірника? Бо якщо я слухатиму цього старого пердуна ще п'ять хвилин без нікотину, я особисто вчиню тут кримінальний злочин.

Джиммі мовчки дістав із кишені сірникову коробку й кинув її на стіл.

— Я Едді. Едді Міллер, — хлопець спритно чиркнув сірником і жадібно затягнувся, абсолютно ігноруючи зауваження з боку перших рядів. — Майбутня акула преси. А ти, схоже, той самий правильний хлопець Картер, який завжди здає роботи вчасно?

— Звідки ти знаєш моє прізвище? — здивувався Джиммі.

— О, журналіст повинен знати все й про всіх, — вихрився Едді, відкинувшись на спинку стільця. — Особливо про тих, хто вміє так чітко й логічно викладати думки на папері. Я читав твою статтю в університетській газеті про реформу муніципальної поліції. Трохи сухо, забагато фактів, але в тобі є жилка, Картере. Ти шукаєш суть.

— Міллере! — різкий, просочений нікотином і злістю голос професора Вейна розрізав гул аудиторії, наче канцелярський ніж. — Якщо ваша нездорова пристрасть до тютюну та беззмістовних теревень настільки сильна, ви, мабуть, готові блиснути талантом перед усім університетом?

Едді навіть не здригнувся. Він повільно випустив під стелю синювате кільце диму, яке розчинилося десь над головою переляканого сусіда з першого ряду, і лише після цього ледь повернув голову до кафедри.

— Залежить від питання, професоре, — незворушно відповів Міллер, недбало закинувши ногу на ногу. — Якщо про мадам Боварі чи ваші хронічні бронхіти — боюсь, мої знання обмежені глибоким сумом. Але я уважно слухав. Чесно. Слово скаута.

Аудиторія приглушено заіржала. Професор Вейн багровів на очах, і здавалося, що з його вух ось-ось піде справжнісінька пара.

— Я бачу, у вас надлишок енергії, містере Міллере, — процідив старий, люто грюкнувши важким журналом об стіл. — А оскільки ви такий великий знавець інтерв'ю... до кінця тижня ви і ваш мовчазний сусід Картер зробите спільний матеріал. Для студентської газети. Візьмете інтерв'ю у містера Патріка Мак-Кінлі.

На кілька секунд в аудиторії запала абсолютна тиша. Навіть найтупіші першокурсники знали, хто такий містер Мак-Кінлі. Власник місцевого похоронного бюро, колишній бутлегер[2] часів Сухого закону, а нині — почесний член попечительської ради університету, який тримав у страху все містечко і міг одним телефонним дзвінком позбавити заклад будь-якого фінансування. Старий Мак-Кінлі славився тим, що виганяв репортерів із порога, спускаючи на них величезного і вкрай недоброзичливого добермана на прізвище Шекспір.

Джиммі Картер ошелешено витріщився на викладача, а потім повільно повернув голову до Едді. Той усе ще зберігав той самий нахабний, ледь помітний вираз обличчя, але його пальці на секунду завмерли над пачкою цигарок.

— Мак-Кінлі? — голосно перепитав Міллер, абсолютно не зважаючи на пристойність. — Сер, ви серйозно? Старий Патрік останнього репортера з «Daily Globe» зустрів пострілом із дробовика сіллю в м'яке місце. Ви хочете позбутися нас чи просто зекономити на вінку?

— На ваше щастя, міллерове почуття самозбереження ще дещо варте, тому дробовик буде сольовим лише наполовину, — єхидно кинув професор, захлопуючи журнал. — Лекцію закінчено. А ви двоє — вільні готувати репортаж.

Коли лекційна зала почала стрімко пустіти, Джиммі закрив блокнот і з важким зітханням потер скроні.

— Ну що, Міллере, — пробурмотів Картер, підводячись із місця. — Завдяки твоїй нестримній язикатості ми тепер законні кандидати на той самий вінок. З чого почнемо? Купимо бронежилети чи одразу заповнимо заповіт на користь бібліотеки?

Едді тим часом спритно піднявся, витягнув із кишені зім'ятий аркуш паперу, на якому якимось дивовижним, витіюватим почерком уже було намальовано попередній план атаки на бюро ритуальних послуг, і широко усміхнувся:

— Заповіт — справа марудна, Картере. А от хороша хабарницька пляшка бурбону й пачка якісних сигар ще ніколи не підводили американську журналістику. Ходімо. Подивимося, чи справді той пес такий страшний, як про нього пишуть у некрологах.

Шлях до похоронного бюро містера Мак-Кінлі, що стояло на околиці Оук-Гейвена біля самого кладовища, був довгим і хитромудрим. Джиммі крокував мовчки, час від часу похмуро поглядаючи на Едді. Той, навпаки, почувався так, ніби прямував не на зустріч із колишнім гангстером та його розлюченим доберманом, а на вечірку з нагоди вручення Пулітцерівської премії.