Глава 1

Барі Джеремая Гілза засудили на довічне ув’язнення за жорстоке вбивство дружини та двох дітей, тому коли його понівечене тіло з ножем у горлі знайшли на підлозі камери номер 5 тюрми строго режиму «Блек Крік», ніхто навіть не схаменувся і не підняв галас.

Таких, як Баррі, в Оук-Гейвені звикли вважати твариною та суспільним непотребом, який тільки й засмічує міські вулиці. Безробітний алкаш із зіпсованою репутацією та стійкими психічними розладами, він не раз мав проблеми із законом, проте донедавна все обмежувалося лише кількома добами за ґратами.

Його батько Джеремая Франклін Гілз був відомим у 30-ті роки серійним вбивцею …який тримав у страху всю околицю, аж поки його не піймали та не стратили на електричному стільці. Люди казали, що божевілля передавалося в їхньому роду разом із прізвищем, мов спадковий проклін, від якого не було ліків.

Тож коли у головне управління поліції подзвонила перелякана сусідка, пані Еванс, головний шериф Джиммі Картер не поспішав висилати весь наявний патруль. Для такого містечка, як Оук-Гейвен, де новини розліталися швидше за осінній вітер, прізвище Гілзів вже давно стало синонімом біди.

І коли шериф нарешті прибув на виклик і ступив через поріг їхнього будинку, навіть його звикле до всього серце стиснулося від побаченого: закривавлені стіни, тиша, що тиснула на вуха, і Барі — п'яний, із порожнім поглядом, який сидів на підлозі поруч із тілами й белькотів щось нерозбірливе.

Тиша в кімнаті була такою густою, що здавалося, її можна різати ножем. Стійкий, металевий запах свіжої крові та дешевого перегару повільно піднімався від підлоги, забиваючись у ніздрі. Джиммі Картер безпорадно зробив крок назад, інстинктивно торкнувшись руків'я табельної зброї, хоча розумів — проти цього жаху залізо навряд чи допоможе.

— Барі... — хрипло видихнув шериф, ледве впізнаючи власний голос. — Барі, блядь, вставай. Руки на підлогу! Щоб я їх бачив!

Але той навіть не ворухнувся. Його роздутий живіт важко здіймався й опадав у такт нерівному, хрипкому диханню. Шматок плоті, затиснутий між кривавими зубами, трохи зрушився, і на підігнуте коліно капнула густа темна крапля. У скляних, позбавлених будь-якого людського виразу очах Баррі більше не лишилося нічого від людини — лише первісний, голодний блиск звіра, який вперше відчув смак забороненого.

Така неймовірна жорстокість мала б негайно направити Гілза до закритої психіатричної лікарні високого ступеня безпеки. Його психіка була не просто зламана — вона перетворилася на криваве згарище. Проте система Оук-Гейвена працювала за власними, брудними законами.

Мер міста, прагнучи якнайшвидше замкнути гучну справу, закрити роти пресі та показати виборцям «закон і порядок», особисто натиснув на судову експертизу. Жодних медичних оглядів, жодних незалежних психіатрів чи тривалих обстежень. Усе оформили за один день: куплений прокурор і заляканий суддя підписали вирок, відправивши божевільного канібала не до спеціалізованої клініки, а до звичайної камери суворого режиму в «Блек Крік». Для мерії це була перемога. Для тюрми — це стало вироком.

А тепер ця тварюка сдохла. Його понівечене тіло з ножем у горлі знайшли на підлозі камери ранкової пори, коли наглядачі робили обхід. Барі лежав у калюжі власної та чужої крові, з широко розплющеними, навічно застиглими скляними очима. На його роздертому ножем обличчі застигла жахлива, хижа посмішка.

Наглядачі переглянулися з таким виразом, ніби знайшли розбиту чашку, а не труп із застряглим у горлі лезом. Старший зміни, кремезний ветеран на прізвисько Булч, сплюнув на підлогу і брудно вилаявся. Ніхто не збирався влаштовувати тут слідчих експериментів чи викликати експертів із сусіднього окружного центру. «Блек Крік» жила за власними поняттями, де найдешевшою валютою було людське життя, а найдорожчою — тиша.

Тіло скинули в катафалк без зайвих церемоній. Офіційну версію для рапорту вигадали за п'ять хвилин: «зведення рахунків на ґрунті тюремних розбірок». У камерах смертників подібне траплялося регулярно, тож ніхто в управлінні й пальцем об палець не вдарив би, аби перевірити камери відеоспостереження. До того ж, після всього, що Гілз зробив зі своєю сім'єю, тюремні стіни просто очистилися від сміття.

Шериф Джиммі Картер сидів за своїм старим дубовим столом у відділку поліції Оук-Гейвена, відчуваючи, як під тонкою підошвою черевиків пульсує сама підлога цього пропахлого тютюном і кислим потом кабінету. На стіні висів календар за квітень 1957 року.

Він крутив у пальцях важкий чорний олівець, а перед ним лежала папка з поміткою «Справа Баррі Гілза: Закрито». Шериф зітхнув, ще секунду повагався, а потім рішучим рухом підвівся. Дерев’яні мостини під його вагою звична скрипнули. Джиммі підійшов до важкого чавунного сейфа, що стояв у кутку кабінету, набрав комбінацію чисел, яку знав краще за власну дату народження, і з гучним металевим клацанням відчинив дверцята. Він поклав папка на інші особисті справи. Клацнув замок. Оук-Гейвен отримав свій довгоочікуваний спокій. Принаймні, на папері.

На вулиці вже сутеніло. Джиммі сів у свій старенький, вкритий шаром пилу «Форд», кілька разів вижав педаль і повернув ключ у замку запалювання. Двигун відповів важким, надсадним гуркотом. У магнітолі тихо заграла «My Way» і автомобіль поїхав у бік дому. Музика Френка Сінатри лилася з потрісканих динаміків дивно контрастуючи з липким відчуттям дня. «I've lived, a life that's full...» — хрипів голос із приймача, а Джиммі міцно стискав кермо, відчуваючи, як затікають плечі.