ВерсІя За Протоком

Глава 1. Вона не падала

Коли Лея зайшла до кімнати, Евелін Кросс сиділа на підлозі й сперечалася про шкарпетки.
— Не ці.
Жінка біля шафи завмерла з парою сірих вовняних шкарпеток у руках.
— Міс Кросс, вони теплі.
— Я не казала, що вони холодні. Я сказала, що вони не мої.
— Ваші, — тихо відповіла жінка. — Ми підписували.
— Тоді ви підписали чужі.
Лея поставила монітор біля ліжка.
З коридору тягнуло свіжою кавою, дезінфектором і чимось солодким, мабуть, корицею. Для другої ночі поспіль Harbor House пахнув краще, ніж їхня станція. На стіні навпроти ліжка висіла велика фотографія порома на тлі Олімпійських гір, надто хороша для номера в закладі, де поруч із кожними дверима було маленьке пластикове віконце з іменем мешканця.
Евелін оглянула спочатку Лею з Ноєм, тоді двох пожежників. Ті вже виміряли їй тиск і відсунули стілець. Тепер один із них тримався за спинку й, здається, чекав, що вона сама скаже, куди його поставити.
Коли Евелін спитала, хто прийшов, чергова медсестра Даніель Прайс відповіла, що це парамедики. Ной присів, щоб Евелін не довелося задирати голову.
— Ной.
— Це скорочення?
— Ні.
— Шкода.
Один із пожежників пирхнув і вдав, що кашляє. Ной усміхнувся.
— А ви Евелін?
— Принаймні сьогодні.
— Добре.
— Не кажіть «добре» так, ніби я правильно відповіла на контрольне питання.
— Місіс Кросс, я Лея Ортега. Можна я вас огляну?
— Міс.
— Перепрошую. Міс Кросс.
— Уже краще.
Жінка зі шкарпетками поклала їх на комод. На бейджі було написано «Імані». Імані знайшла Евелін біля ліжка хвилин десять тому. Чи та вдарилася головою, не знала. Одразу сказала, що Евелін приймає Eliquis.
Лея перепитала, чи йдеться про апіксабан. Евелін сама назвала дозу. П’ять міліграмів двічі на день, через фібриляцію передсердь. Вона приймала його роки три, може, чотири. Головою вона не вдарялася, бо й не падала. Сіла сама, коли шукала туфлю.
Імані на мить заплющила очі й сказала, що обидві туфлі були в шафі.
— Зараз — дві, — сказала Евелін.
Одна чорна туфля з м’яким задником лежала на килимі біля її ноги, друга стояла при шафі. Евелін показала на ліве коліно. Через нього й не змогла підвестися.
— Воно болить із дев’яносто восьмого року. Вам потрібна історія всіх його пригод?
Лея відклала цю історію на потім. Ной натягнув рукавички й попросив дозволу оглянути голову й шию. Евелін погодилася за однієї умови — він не називатиме її «сонечком».
Він зиркнув на Лею, наче йому щойно заборонили щось, чого він і не збирався робити.
— У вас обличчя людини, яка може, — сказала Евелін.
Лея схилилася над сумкою, щоб приховати усмішку. У виклику йшлося про можливе падіння без свідків. Евелін був вісімдесят один рік, вона приймала антикоагулянт, а персоналу здалося, що сьогодні вона якась не така. Перший тиск, який виміряли пожежники, був дев’яносто два на п’ятдесят чотири, пульс — п’ятдесят вісім. Видимої травми вони не знайшли.
Тепер Евелін сиділа на підлозі рівно, як на поганій лекції.
Її коротке біле волосся було розчесане. На лівій руці — тонкий золотий годинник. Нігті підстрижені, без лаку. На нічному столику стояла склянка води, коробка серветок, окуляри й розгорнута книжка, покладена сторінками донизу.
Лея присіла навпочіпки. Попросила попередити, якщо заболить шия, і дочекалася, поки Евелін дозволить торкнутися плечей. Шия не боліла, слідів удару на голові не було видно. Зіниці однакові, мова чітка. Евелін однаково піднімала обидві руки, а ліву ногу підняла трохи повільніше.
Коли Лея спитала, чи з’явився після цього новий біль, Евелін показала ліву долоню. На шкірі червоніла смуга, схожа на слід від краю чогось твердого. Поки Лея промацувала кисть, Евелін ворухнула пальцями ще до того, як її про це попросили.
Край рукава потрапив під липучку манжети. Ной вивільнив тканину й лише тоді застебнув манжету.
— Ви завжди такий тихий? — спитала Евелін.
— Ні.
— Тоді сьогодні мені пощастило.
— Вона з усіма так, — сказала Даніель.
Евелін повернула голову.
— Ви мене знаєте чотирнадцять днів.
У кімнаті стало трохи тихіше.
Даніель першою відвела погляд.
— Шістнадцять.
— О. Тоді перепрошую.
Манжета загуділа. Сто чотири на шістдесят три. Лея спитала про запаморочення. Тепер його не було, сказала Евелін, але коли вона встала з ліжка, їй запаморочилося так, що довелося сісти. Лея вже хотіла спитати, чому Евелін відразу про це не сказала, але Імані її випередила.
— Цього вона раніше не говорила.
— Ви раніше не питали.
Імані стиснула губи.
— Я питала, чи ви впали.
— А я сказала, що ні.
Лея спитала, коли Імані бачила її востаннє до виклику. Та пригадала вечерю, а потім дев’яту, коли приносила ліки. На поясі в неї висіли телефон у пластиковому чохлі й ключі. Вона взялася за зв’язку й сказала Даніель, що принесе журнал призначень.
Евелін сказала, що вже назвала все потрібне. Лея відповіла, що хоче сама подивитися список. Евелін підняла на неї очі.
— Нарешті хтось хоче бачити список.
— Евелін, — тихо сказала Даніель.
— Що?
Даніель нічого не відповіла.

Підняти Евелін на ліжко виявилося простіше, ніж домовитися про це.
Нош Евелін не захотіла. Від допомоги пожежників теж відмовилася. Ной запропонував їй спертися на нього й Лею. Можна ж сперечатися й стоячи, якщо їй так зручніше.
— Це маніпуляція, — сказала Евелін.
— Так.
— Принаймні чесно.
Ліве коліно не розігнулося до кінця, але тримало її вагу. Лея не бачила деформації чи однобічної слабкості. Коли Евелін розверталася до ліжка, вона так стисла Леї передпліччя, що під рукавом натяглася тканина. На краю ліжка її рука вже лежала на ковдрі. Евелін попросила зелений халат. Імані принесла синій і пояснила, що зелений у пранні через чай. Евелін відразу сказала, що чаю не розливала. Імані відповіла, що знає.
— От це вже підозріло.
Імані засміялася. Поки Імані ходила по папку, Лея записала повторний тиск, а Ной підняв книжку, щоб протягти кабель пульсоксиметра. Евелін застерегла, щоб він не загубив сторінку. Він поклав книжку точно туди, де вона лежала.
У роздруківці поруч із давніми призначеннями був тразодон, двадцять п’ять міліграмів на ніч. Його додали три дні тому. Дозу метопрололу збільшили минулого тижня. Даніель показала призначення кардіолога й пояснила, що в Евелін почастішали напади тахікардії. Лея попросила копію для лікарні. На тлі низького тиску й такого пульсу дію ліків скидати з рахунку не варто.
Тразодон, за словами Даніель, додали через поганий сон. Евелін виходила в коридор серед ночі. Вони не зійшлися на тому, скільки разів, зате обидві пам’ятали ніч, коли Евелін шукала пральню. Даніель пам’ятала навіть годину — перша сорок.
— Пральня не закривається від того, що пізно, — сказала Евелін.
Ной дивився на монітор, але Лея бачила, що слухає.
Евелін простягнула руку по список і, надівши окуляри, повільно прочитала його від початку. Палець зупинився на тразодоні. Даніель нагадала, що вони говорили про призначення у вівторок.
— Ви сказали «щось на сон». Я назви не чула.
Даніель сказала, що Евелін погодилася. Та ще раз прочитала назву й тільки тоді простягнула аркуш Леї.
— Я не люблю не знати, що мені дають.
Перш ніж відповісти, який зараз місяць, Евелін подивилася на електрод, що Лея приклеїла їй під ключицею.
— Це тест на дурну стару жінку.
Лея пояснила, що їй треба зрозуміти, чи є привід хвилюватися через можливий удар головою.
З місяцем і роком Евелін упоралася одразу. От із днем тижня забарилася.
— Середа.
Імані глянула на Даніель. Ной поправив кабель, хоча той і так лежав рівно. Лея сказала Евелін, що сьогодні понеділок. Та вже хотіла заперечити, але, знявши окуляри, подивилася на свій годинник і сама назвала число — чотирнадцяте.
— Тоді я переплутала.
Вона знала, що вони в Harbor House. Коли Лея уточнила місто, Евелін так на неї глянула, що та пошкодувала про запитання ще до відповіді.
— Якщо вночі нас тихо перевезли в Портленд, я подам скаргу.
Лея вже збиралася перейти до наступного питання, коли Евелін сказала:
— Вони продали мій будинок.
Імані тихо видихнула, а Даніель подивилася на годинник. Вони вже чули про будинок. Даніель сказала, що племінник Евелін учора все пояснив.
— Ви були там? — спитала Евелін.
Даніель сказала, що ні.
— Тоді не кажіть, що він пояснював.
На запитання про адресу Евелін відповіла без затримки. Вест-Барретт, 327, Квін-Енн. Вона прожила там тридцять шість років. Хто продав будинок, не знала. Алекс тільки сказав, що немає сенсу платити податок за дім, у якому вона більше не живе.
Лея спитала, чи Алекс має право діяти від її імені. Евелін повторила, що він її племінник, і потерла великим пальцем край ковдри. Папери в нього якісь є. Даніель сказала, що в картці зазначено довіреність. Вона лишалася б чинною, навіть якби Евелін утратила здатність самостійно ухвалювати рішення.
Евелін підняла голову.
— Я не давала йому будинок.
Лея сказала, що й не мала цього на увазі.
— Але всі говорять так, ніби це одне й те саме.
Пульс був п’ятдесят шість. Поки Лея рахувала, Евелін пригадала, що востаннє була вдома перед операцією на стегні в червні, а до Harbor House приїхала двадцять дев’ятого серпня. Імані тихо поправила: у картці стояло тридцяте. Евелін наполягла на своєму. Тоді Імані нагадала, де вона ночувала першої ночі, — у реабілітаційному крилі.
Евелін відкинулася на подушку.
— Так. Тоді тридцятого сюди.
Лея занотувала виправлену дату.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше