Я неспішно оцінила чергу коло м’ясного прилавку. Довга. Аж сім чоловік попереду. Ні, все
таки дурна це ідея шурувати на закупи в суботу зранку. У супермаркеті у вихідний день здається ніби пів міста зібралось. Треба приходити у будній день, в середу , наприклад, швиденько пробігла, взяла що треба, та й і вільна, а то ходиш, , місця мало і люди дратують то своєю поспішністю, то навпроти, повільністю.
Звичайно, я таки розуміла, що причина не у скупченні людей у магазині і не у моїх прямих обов’язках перед сім’єю, аби їх нагодувати – треба спершу щось купити, а справа у препоганому настрої, який обіцяв мені бути вірним супутником ледве я відкрила очі сьогодні вранці. От так буває – коли без причини, а день не задався.
«Добре, – подумала я, – аби не варити себе у власних негативних емоціях, слід переключити увагу на щось інше». І почала роздивлятись людей.
Першою у черзі стояв чоловік, який довго в з’ясовував час отримання курячих гомілок і в решті решт, взяв два кілограми пропустив невисоку, струнку жінку з зухвало вибритою вилицею. Вона одразу привернула мою увагу і майже, впевнена, що не тільки мою – яскраво-жовта футболка, напис на якій не відставав у зухвалості її оголеній вилиці та повідомляв усьому світу, що її власниці «все до біса». А ще широченні джинси – новомодний предмет страждань сучасної молоді. Коли мій тринадцятирічний син виївши мені усю душу, аби придбати такі, ходить в них по хаті, то мені здається, що їх шурхіт чую не тільки я, а і сусіди знизу.
Утім повернусь до жіночки, яка так спритно привернула мою увагу, що я вже навіть забула про свій препоганий настрій. Спочатку мені здалось, що я так вдивляюсь в нею через відчуття погано прихованої заздрості. Така вона яскрава, харизматична, бере оті реберця, напевно, для кулішу і усьому світу демонструє, що їй не тільки «все до біса», але й те що все у неї кайфово, навіть якщо цей світ це не влаштовує. А потім, я зрозуміла – ні, не прихована заздрість тому причина. Знаєте, так буває, коли ви дивитесь на людину, розуміючи що знаєте її, але іншу. Ніби з минулого життя торкається вас ледь вловимий промінчик спогадів пов’язаний з нею. Але виглядає ця людина по іншому і говорить інакше, але щось таки видає її за вашу добру, але давно, трохи менше ніж, вічність не бачену знайому. Можливо, це промінчик проступає в погляді, чи у випадковому русі голови, чи в голосі:
яка стовідсотково може довести, що питання про свіжість найчастіше чуте нею питання за все життя.
думках і спогади мене переносять до одного з місць моєї роботи у торгівельній організації років з п’ятнадцять назад. Я керувала експедиторами, а Тома була однією із них. Вона кожного дня приїжджала до офісу у робочих питаннях, а уточнив їх, зверталась до мене: «Ліз, я в зроблю собі каву, ок?»
То було якимось однаково повторюваним алгоритмом дій, якимось Днем Бабака у наших
відносинах.
себе мій робочий телефон та голосно у телефонну слухавку «пісочить» Сашу, дванадцятирічного сина, на предмет його справ у школі, всипає йому за поведінку, за геометрію, обіцяє розбити об його голову шкільний щоденник, сходити до ОльПетрівни і послухати, що вона, як вчитель скаже з цього приводу, потім вона просить винести сміття, розігріти собі і батькові вечерю та на останок обіцяє його прибити, якщо хоч якесь з її прохань не буде виконане.
– навіть розігріти собі вечерю не годен. Уявляєш?
коло мого столу. Зараз вона доп’є каву, поскаржиться на чоловіка, сусідку, свекруху, водія тролейбусу і почне говорити про…
Про те, що супроводжувало Тому тільки-но вона переступала поріг мого кабінету, про те, через що я була вдячна, що кава має стійкий та міцний аромат.
… і Тома починала говорити про власне захоплення урінотерапією. Про те, як людська сеча
благотворно впливає на людський імунітет, виводить токсини, чистить печінку. Завдяки їй зникають запори та мігрені, а шкіра стає ніжною, як у дитини:
півтори години загорнута лежала у змоченому у теплій сечі простирадлі.
Я, намагаючись тактовно, забрати власну руку, аби не перевіряти на собі чудодійні
властивості відходів людської життєдіяльності на її шкіру, слухала далі про те, яким чином весь той «еліксир» потрібно доводити до кип’ятіння.
натщесерце і вважай імунка в тебе запускається на повну. Мої вдома ще пручаються, але я їх доламаю.
Утім, напевно помітивши мій скривлений вираз обличчя викликаний уявою про те, як вона ходить по квартирі за чоловіком та сином з ложкою сечі та погрожує їх обох прибити, Тома поспішала посилити переконання:
тебе в голові блоки. Психологічні. Зрозумій, всі ми порох, - і до пороху вернемся.
Але я не розуміла. Не її захоплення, ні до чого тут цитування Біблії про порох і блаженно видихала, коли вона пропонувала «принести завтра літературу про користь урини», розуміючи, що цією фразою вона завершала своє кавування поряд зі мною.