РОЗДІЛ ІІІ

— Ти вбив посланця? — закричав Давид, затремтівши своїми величезними кулаками над головою. — Та як ти посмів, підлий хлопчиську? Як я тепер дізнаюся про стратегію побудови замку Вільнюса? Як тепер мені, триклятий іроде, забезпечити своєму війську цілковиту перемогу над тим окаянним Теодором Х?

Вероніка випросталася і, скинувши голову, мовила:

— Є люди, які вміють жити, є люди, які імітують життя, і є такі, які живуть заради того, щоб дочекатися смерті! Так! І саме останні живуть на ваших землях! І кожен день для них схожий на маленьку сходинку, яка все вище й вище піднімає їх до небес, де вони, нарешті, зустрінуться з Богом і віддадуть Йому уклін — істинний і шанобливий, не такий, якого ви вимагаєте від своїх підданих!

— Я не розумію твоїх слів, чернь земна! — трохи стурбувався король. Він поглянув зухвалому юнакові в очі й побачив там лють, оповиту вірою в незаперечну перемогу.

— О, як легко мені далася вся правда ваших мотивів! Чи будь-яка маска здатна змусити впустити чесноту з обличчя підлої марнославності?

— Ти будеш умертвлений, негіднику!

— Нехай! Адже справедливість упорається з беззаконням і без рапіри!

Давид схопився своїми товстими пальцями за руків'я кинджала, який завжди був у нього на поясі, і з диким ревом кинувся на Вероніку. Він, занісши руку над головою супротивника, збирався скоїти тяжкий злочин, але Вероніка диким соколом впилася своїми тонкими руками в шию короля і всією масою навалилася на нього. Король з гуркотом упав на підлогу. Від удару кинджал зрадницьки вискочив з рук, брязкаючи про свою свободу об кам'яну підлогу холу замку. Негайно підбігли двоє охоронців і, схопивши Вероніку за плечі, відтовкли її від поблідлого короля. Звільнивши своє горло зі смертоносних лещат, Давид душився заливним кашлем і, вказавши тремтячим пальцем у бік розбурханої Вероніки, прохрипів:

— Негайно до темниці! Завтра вранці повісите!

Вероніка прокинулася, коли темрява залила безкрає небо. Крізь ґрати вона бачила його полотно. Воно безрадісно полоскало у своїх обіймах надуті вітром північні хмари. Ось одна небесна сльозинка, що зійшла з володінь Божеств, торкнулася блідої худорлявої долоні ув'язненої, і та, підвівшись із колін, відчула обривки вечірнього повітря. Чому обривки? Величезні ґрати не дозволяли прохолодному покривалу вечора повністю протеснитися крізь важелезну карбчасту сталеву споруду.

— Моя нерозважливість погубила мене! Ну що ж! — пролепетала ув'язнена, присівши на навпочіпки та вимальовуючи на пильній підлозі хитромудрі фігурки. Коли юна художниця поглянула на своє творіння, то усвідомила зовсім недавно непомітну для себе річ — вона намалювала свою матір. Матір — ту, яку ніколи не бачила й навіть не уявляє, як вона виглядала. Вероніка навіть посміхнулася, коли силует матері вийшов вельми радісним і таким живим. Їй захотілося поговорити з нею й про багато що розповісти. Що було б, якби вони зустрілися? Вероніка уявила, як поглянула б їй в очі й залилася б сльозами від радості. А потім обійняла б рідну істоту й ніколи не відпускала. Але зізнавшись собі в тому, що це тільки мрії, Вероніка тихо затихала від схлипувань, приклавши долоню до щоки, аби витерти солоний струмочок.

За мить по той бік дверей темниці почувся якийсь безвітряний свист.

— Тсс!

Дівча вспрыгнуло на ноги й, припавши до дверей, замерло в очікуванні.

— Тсс! Пане, як ви там? Це я — дівчина, що зустрічала вас біля воріт Замку! Який гріх ви скоїли? Чи вже преступили межу цих законів?

— Чим зобов'язаний, пані, настільки скоропостижній зустрічі?

— Хочу врятувати вас!

— Ідіть геть, прошу вас! Я не хочу, щоб стражники відчули нашу розмову! Не губіть себе і свою душу!

Вероніка приссіла біля дверей. Амбівалентне ставлення до цієї істоти викликало необдуманий мисленнєвий зміст.

— Я пропоную своє сприяння та участь!

— Напевно, саме благорозташування Бога зародило в серцях місцевих мирських міщан до мене таке ставлення!

— Не судіть про себе так суворо!

— Нехай ангел-охоронець сповістить вас про самозбереження! Не прирікайте себе на муки пекельні!

— Не про те товкмачите, пане! Ваша альтруїстичність настільки рідкісна, що таке джерело можна побачити лише в крихітному немовляті! Хоча в підсумку, через роки, немовля все ж понесе на собі тягар цього менталітету!

— Годі вести безглузду розмову! Відійдіть геть і спокійно проживайте свій день, що даний Богом нам згори!

— Ви дуже крихкий хлопчисько, і ваша зухвалість всупереч альтруїзму мене не бентежить. Скільки ж вам років?

— Хоч роками я малий, але розум мій з волі Божої великий і могутній…!

— І хоч клинок твій відібрали, все ж хоробрість твоя понад міру гостріша за будь-яке мачете!

— Моя хоробрість?

— О так! Пробачте за видовище того шматка сюжету, що бачила в історії вашого справжнього портрета!

— А істина про мене вам зрозуміла? Яким же способом домоглися ви її прихильності?

— Усе просто! Лише варто поглянути на той бік монети, який дуже рідко підвладний спогляданню!

— Але ж портрет малює майстер, він же, крім побаченого образу, вмальовує на полотні й свій характер!

— Усе вірно, пане! Чи мені вам розповідати про характер живописця, що створив усе панування Блек Айс? І тонів тут світліших за грозову тучу не буває!

— Я вам співчуваю!

— О, пане! Дні суворі, як гірський вітер, і вони подібні до картини, написаної безліччю кольорів і відтінків акварелі чи олії! І тільки переливання на світлі кольорової гами цієї картини дає нам привід думати про те, що ми не померли! Промінь ранкового сонця впав на її поверхню й став грайливо танцювати свій повільний танець. Але на заході промінь зникає, і наче життєва енергія залишає цю картину! Ми можемо думати про життя тільки тоді, коли нас оточує та ж пекуча цілісна енергія, що безперестанку б'ється в поривах існування! Але вона тут не царює.

Вероніка замерла. Видихнувши повітря з легень, вона прохрипіла, намагаючись якомога правдоподібніше зіграти свою роль: