Блек Айс дуже могутнє королівство...

Ось повний літературний переклад художнього фрагмента українською мовою:

— Блек Айс — надзвичайно могутнє королівство. Воно розташоване у широкій долині, захід якої омивається глибокою синьою річкою, чомусь прозваною Душевним Яром — мабуть, тому, що в ній томляться численні душі утоплеників, згублених з вини самого короля-деспота. Своїми жорстокими законами Його Величність прирікає жителів своїх володінь на відчайдушну смерть, бо життя в голоді та тортурах у тих краях неможливе. Землі королівства завжди охороняються могучим військом; ім'ям закону воно забороняє пересічному залишати володіння чи повертатися до них. Жорстоко, чи не так?

Король Давіл оголосив нам війну. Його мета — завоювання наших земель і перетворення їх на єдине об'єднане королівство Блек Айс, де долею жителів правили б хаос і злидні. Він — работорговець і рабовласник. Немає нічого дивного в тому, що всіх, хто тут живе, Давіл мріє перетворити на рабів. Я навіть здивуюся, якщо він цього не зробить. Прошу тебе, мій любий друже, зберегти мені військову вірність та захистити королівство від ворогів-завойовників. Я подбаю про надійне військо та зберу прибічників на чолі з тобою, і нехай переможе справедливість. Адже ніхто не володіє військовим мистецтвом краще за тебе, мій верний друже, і твоє вміння володіти мечем подібне до вміння птаха літати в небесах. Нехай твоя юність смішить ворогів, але твій меч обернеться для них жахом!

— Я кинуся війною на завойовників, і перемога буде на нашому боці!

Вісімнадцять років тому.

Сонце втонуло за горизонтом, і в покоях запанувала темрява. Вогонь свічки осяяв бліде, хворобливе обличчя. Очі вирячені, губи міцно стиснуті, зуби цокотять чи то від страху, чи то від холоду. Невідомий у темному плащі крокував вузьким коридором із безліччю дверей. Одні двері в коридорі були прочинені. З них і вислизнув невідомий тихою, трохи кульгавою ходою. В одній руці незнайомець тримав згорток зім'ятої ковдри — свічка освітила й його. Під складками тканини було видно чіткі обриси обличчя людського дитяти, яке спокійно дрімало й було сумирним. Залишаючи коридор, людина зі свічкою та згортком попрямувала до зали, де на стінах було безліч підсвічників та палаючих смолоскипів, тому вона була досить добре освітлена.

Свічка втікача згасла від його ж подиху. Десь у стінах пролунав скрип і шерох, а потім кашель. Людина зупинилася, щоб прислухатися до нових звуків. Його вирячені очі каталися з боку в бік і, здавалося, ось-ось випадуть з орбіт. Чолом покотилися краплі поту. Міміка людини виражала жах. За хвилину звуки вщухли, і невідомий рушив до наміченої мети. Він спустився сходами у велику залу, оповиту напівтемрявою. З вікна на стелі на підлогу впав місячний промінь, ніби порізаний віконними ґратами. У темряві страшно спотворювалися настінні статуї, застиглі в нібито злісній посмішці.

Дрібними кроками, не відриваючи ніг від підлоги, втікач попрямував до високих дерев'яних дверей із вирізьбленим своєрідним орнаментом і легенько двома пальцями штовхнув їх уперед. Двері «всплакнули», і звук луною рознісся по найпотаємніших куточках великого приміщення. Рука незнайомця замерла, і, не почувши реакції у відповідь, знову легенько штовхнула двері. Прослизнувши крізь щілину, людина ривком кинулася бігти геть з-під покрову цієї страшної, як їй, напевно, здавалося, обителі.

Вирвавшись із лап пітьми, постать, що бігла, одразу опинилася у володіннях прозорого місячного сяйва. Серце билося зі страшною силою і, здавалося, прагнуло вирватися назовні, залишивши лихоманково тремтяче тіло. Вітер боляче бив по обличчю, викликаючи град сліз. Накидка, що роздималася в напівтемряві, оманливим виглядом нагадувала крила кажана, то потопаючи, то піднімаючись над густо зарослими пагорбами. Капюшон накидки впав з голови втікача, зрадницьки видавши справжній образ невідомого. Чорне кучеряве волосся підхопив холодний вітер і різким потоком кинув в обличчя. Постать обернулася, прибираючи тонкими пальцями пасма з чола. Місяць освітив обличчя. Густі брови низько опустилися до очей, надаючи проникливому погляду переляканого вигляду. Міцно стиснуті тонкі губи за секунду широко розпахнулися від здивування. Постать зникла в темряві.

— Швидше схопіть її, вона підбігає до лісу! — пролунав стривожений крик і десь утопився в стінах замку. — Дивіться, жінка зникла! — вигукнув ще хтось, але вже ближче. — Ні, моя стріла проткнула її, це вже точно! — не вгамовувалися голоси, що стривожено бігли точно по слідах втікача.

Отже, втікачем виявилася жінка. Скотившись униз у невеликий яр, вона схопилася за ліве плече. Усе її тіло пронизував пекельний біль. Піднісши руку до обличчя, вона зрозуміла: рана невелика, але дуже небезпечна, оскільки кров миттєво промочила весь одяг у ділянці грудей. Перевіривши пальцями плече, жінка в жаху глухо скрикнула — стріла впилася в тіло. Витягнути зловісний предмет не вистачало сил. Що ж робити? Ось-ось виявлять її місцеперебування. Голоси наближалися. Жінка спробувала піднятися, але, упершись ліктем у землю, тут же прикусила губу — біль був нестерпним. Як же віднести цей згорток? Куди його сховати від жорстоких і кровожерливих рук?

Міцно притиснувши до себе крихітний пакунок, поранена почала резкими рухами рвати навколо себе найвищу траву. Назбиравши достатньо, вона укрила нею свої ноги та живіт, потім голову. Голоси були зовсім поруч. Щось біля серця всхлипнуло. Ковдра ворухнулася і тут же замерла під теплим подихом, що опинився над нею.

— Вона має бути десь тут, ми не можемо її упустити! Ця простолюдинка — злодійка! Смерть їй! — жорстокий чоловічий голос пронісся прямо над недбало складеною купою трави.

Згорток з-під ковдри, відчувши недобре, почав проявляти ознаки життя тихим хниканням.

— Тшшш…! — ласкаво шепнула жінка, побоюючись, аби їх не виявили. Але, на щастя, нічне пожвавлення лісу затуманило невиразний шум.

— Хто знайде простолюдинку й поверне Його Величності принцесу Грейндж, негайно отримає триста золотих! — відгукнувся, мабуть, найголовніший з пошукової групи.