Вступ

Ще не спалахнула ранкова зоря, ведучи за собою сонце, а в храмі вже панувала наелектризована атмосфера. Здавалося, навіть саме повітря було наповнене тривожним очікуванням.

Юний жрець Наїр ходив із боку в бік, не знаходячи собі місця. Він знав: сьогодні Богиня не прийде.

Сьогодні згасне світло, а на священну землю прийде вічна ніч.

Жерці  замовкнуть і розійдуться по своїх келіях, назавжди зачинивши за собою двері. Квіти більше не розпустяться, а прекрасне Парфінове море, можливо, здійметься й зруйнує цей храм, забравши у свої темні глибини всі його таємниці.

У глибині залу раптом пролунав дзвінкий сміх.

Наїр обернувся — і побачив двох красивих, високих та струнких юних дівчат. Це були Пернара й Галіція — обидві жриці, які, так само як і він, належали храму.

Дівчата були одягнені в однакові храмові вбрання. Густе темне волосся Пернари було зібране у складну високу зачіску: тугі коси перепліталися з тонкими металевими нитками, які ледь помітно мерехтіли у світлі лампад.

Світле волосся Галіції вільно спадало на плечі, нагадуючи солоний морський водоспад, скуйовджений південним вітром.

Побачивши схвильованого Наїра, дівчата зупинилися. Пернара уважно подивилася в його перелякані очі.

— Наїре, що з тобою?

Хлопець різко обернувся й, намагаючись приховати тремтіння в голосі, відповів:

— Усе добре. З чого ви взяли, що щось не так? Я просто… завтра братиму участь у новому ритуалі. Трохи нервуюся…

На його обличчі з’явилася невпевнена усмішка.

— Якщо щось забудеш — приходь до мене. Я тобі підкажу, — гордо відповіла Пернара.

Наїр мовчки вклонився на знак поваги.

— Гаразд. Уже пізно, іди спати. А ми маємо йти до Камали — нас викликали.

— Боже, і навіщо Капірону влаштовувати раду вночі, коли всі повинні спати? — роздратовано пробурмотіла Галіція.

— Напевно, сталося щось важливе, — задумливо відповів Наїр.

— Ну, біжіть. Ви ж знаєте, Капірон не любить чекати.

Сказавши це, він відвернувся.

Дівчата ще кілька секунд стояли на місці, а потім зникли за масивними дверима храму.

Наїр дочекався, поки їхні кроки остаточно стихнуть у коридорах.

І лише тоді його ноги підкосилися.

Він упав на коліна, схопився руками за голову й, захлинаючись риданнями, прокричав:

— Пробач мені, о Велика Богине! О Матір, що дала мені життя і світло знань! Але прошу тебе… змилуйся над ними!

Його ридання ставали дедалі сильнішими.

Здавалося, весь храм почув голос нещасного жреця.

І раптом за високими вікнами стих вітер.

Завмерли хвилі Парфінового моря.

Навіть полум’я священних лампад перестало коливатися.

Наче сама Богиня почула його молитву.